НАПЕРЕДОДНІ ВЕЛИКОДНЯ

Вічне світло над вічним спокоєм

«Напевно, справжня самотність, самотність, якої ми ще не знали, огортає людину жахом і холодом разом зі смертю. Рвуться зв’язки, перестає існувати час, розвалюються піщані будівлі. Люди, які збираються на похоронах, мають особливо гостре відчуття людської солідарності: потискання рук, обійми, доторки, співчуття, співіснування. Це наша тимчасова зброя проти минущості і смерті — наша людська єдність. Ось ми разом. Поки що разом. Адже суть смерті — це відторгнення, а відторгнення є завжди болісним. І вічною таємницею залишатиметься найголовніше: кого від кого відторгнуто? І чи той, хто щойно безповоротно пішов від нас, чи він просто зник, розчинився в темряві небуття, чи приєднався до чогось більшого, де терпляче дочекається кожного з нас? Проте, крім самотності, приреченості, а також крім свідомого й несвідомого опору, людина має в цьому світі деякі опори. Одна з них — свобода, друга — надія, а найфундаментальніша і, парадоксальним чином, найтремкіша, найефемерніша — віра в безсмертя душі і воскресіння мертвих. Адже одного разу в історії людства це сталося, і це дано було побачити обраним, які переповіли й написали про це чудо, про воскресіння мертвого тіла. Це було тільки одного разу, але оскільки це стало міфом, то це відбувається завжди і всюди, щоразу, коли хтось із нас перемагає безглуздя та інерцію матеріального світу. Ті з людей, котрі поверталися до нас із западин клінічної смерті, тобто передсмерті, іноді розповідають про те, що шляхи за межу прокладено через довгі й жахливі тунелі, але світло, незмінне світло обов’язково з’являється у фіналі подорожі. Це вічне світло над вічним спокоєм, і саме тому там, напевно, добре».

Роздуми Страсного тижня

«Переживаємо кризу людини і кризу віри. Тому в контексті нашого часу велике і заглушене слово ВІРА доводиться не те, що різьбити, а очищувати й підіймати, як наріжний камінь. Я сприймаю людину ясного чола і прямої постави як витвір любові і віри. Людина без віри — людина погашена. Байдужа. Навіть невисока віра дає основу для якихось принципів. Коли я був «засвітлений соврєменними вогнями ...» віра спочатку була для мене фантомним болем. Потім, у згущеній темряві я побачив її і впізнав: «Он моя зоря! А тепер — до неї підійматися ...»

Віра в Бога є моральним стимулом

«Мета не виправдовує засобів, коли ці засоби аморальні. Аморальні засоби роблять і мету аморальною.

Бог не терпить публічної віри, спілкування з Богом — справа глибоко індивідуальна. І ритуальний бік віри ще більше підкреслює цю індивідуальність віри. Бог творить свята, Христос народжується і воскресає, щоразу даючи можливість людині вкотре породити і воскресити в собі віру. А значить, і людину в самій собі».

Якби до віри — та ще й порядок!

«На запитання про ставлення до свята Пасхи, про місце віри в своєму житті пан N., двірник нашого будинку, відповів так:

«Великдень, як і всі інші свята, означає для мене одне — гори сміття, невпинна праця. Одні гуляють, а інші, тобто ми, двірники, за ними, як за дітьми або за людьми, які не сповна розуму, прибираємо. За віруючими, невіруючими, православними, турками. Саме на Великдень — найгірше, бо всі вперше виходять на природу і вже там дістається тій природі! Прямо розпинають. Чи я віруюча людина? Якби не вірив у Бога, то зараз був би паном або наркоманом. А може, давно помер би з голоду. Я, власне, не проти бути двірником, аби тільки комусь була потрібна моя робота, аби людям навкруги було не байдуже — чисто кругом чи завалено покидьками. Де я працював «до 17 року», питаєте ви?.. Так ми ж не на сповіді!»

Віра — то одне, а життя — щось зовсім інше...

Цей досить поширений у наш час принцип було продемонстровано у Страсний четвер, у день останньої Тайної вечері в метро. Нічого особливого не трапилося — молоді люди, власне, хлопці, сиділи, простягнувши ноги на середину салону, а навколо них, тримаючись за поручень, стояли жінки. Старі, безсилі, а також молоді, гарненькі. Співчуття й галантність були однаково незнані цим столичним джентльменам. Увагу пасажирів, особливо жінок, що стояли поряд, привернув той факт, що один із хлопців, котрі сиділи, всю дорогу, не відриваючись, зосереджено й уважно читав книгу — Біблію, кишенькове видання Нового Заповіту. Вірогідно, однак, що він робив це виключно заради того, щоб не зустрічатися поглядом із жінками. Для того й возить Бiблiю з собою.