Наповал-2
Отже, Білла вбито. Не так ефектно, як очікувалося. Проте дорікнути в цьому його творцю, котрий досі вмів викликати в глядачів захоплення та хвилювання кожним своїм кадром, навряд чи в когось повернеться язик. Тарантіно, як і будь-який інший талановитий режисер, уміє маніпулювати публікою. Але він, крім того, один із тих небагатьох, хто набив руку на мистецтві продажу своїх вроджених пороків: завжди оптом, втридорога і з якимось навіть молодецтвом.
«Убити Білла. Фільм 2» побудований за тим самим принципом, що й перша частина, характерним, до речі, і для «Кримінального чтива». Знову кожен епізод відзначений власною, особливою стилістикою, знову візуальний сюжет фільму є ненастирливим екскурсом в історію кіно, точніше — в кіно, улюблене Тарантіно (згадується пасаж Юрія Андруховича про «зіпсовану постмодерністську свідомість»). Цього разу над екраном постають привиди Сержо Леоне й інших великих виробників вестернів; не обходиться і без «великого стилю» китайської кінематографії 1950— 1960-х років, кондового кунфуїстського продукту — в тому епізоді, де Беатріс (Ума Турман) проходить навчання у китайського мудреця Пай Мея (Гордон Лі). Інша сторона такої ретроспективності так само звична для Тарантіно: він знову воскрешає кілька напівзабутих імен. Цього разу з мертвих постає Девід Керредайн у ролі, власне, Білла. Повстає яскраво та переконливо — грає бездоганного вбивцю, майже самурая, котрий попереджує чемно, але карає безпощадно. Не таке вражаюче оновлення припадає на частку Майкла Медсена в ролі Бадда — брата Білла. Бадд- Медсен — швидше, комічний, точніше, трагікомічний персонаж, криве відображення Білла, невдаха, якому фортуна зраджує в найостанніший момент.
Утім, якщо вже говорити про подолання смерті, то воно — сюжетно — є кульмінаційним для партії Беатріс (повторюю: вона ж Наречена. вона ж Чорна Мамба, вона ж Ума Турман). Хід, необхідний із багатьох причин. Надто передбачувано розвиваються події в другому фільмі. Дуже часто Тарантіно підходить до небезпечної грані самоповторення. Дуже явно віє холодним диханням вичерпаності всієї історії: фільм немовби втомлюється разом із режисером. Наречену могли вже легко вбити кілька разів, але виникає таке відчуття, що вороги граються з нею в піддавки: глядач чекає, що ось- ось місія помсти виявиться нездійсненною, але лиходії чомусь баряться з остаточним ударом. Тому Тарантіно й вирішує якщо не убити, то хоч би поховати Беатріс. Живцем. Називається це, якщо не зраджує пам'ять, «поховання по- техаськи». Дивно, але цей, загалом також досить заяложений хід, діє на фільм освіжаюче. Турман перетворюється майже на привида — при кожному русі її оповивають хмари жовтуватого пилу, який світиться, і все це справляє майже макабричний ефект.
Це дивне «запилення» дозволяє довести до візуальної досконалості найпродуманішу і найбільш пам'яткову сцену картини — бійку Нареченої й одноокої вбивці Еллі (Деріл Ханна). Весь цей фрагмент, від першого до останнього кадру, — освідчення режисера в любові до коміксів. Усе тут дихає головоломною красою історії-в-картинках, ракурси, монтаж, композиція — витримані в настільки єдиній манері, що для спадщини Тарантіно цей епізод буде, напевно, такий самий важливий, як, наприклад, кортеж японської якудза, що мчить під «Політ джмеля» з першого «Білла».
Те, що серйозно обтяжує фільм, — почуття. Режисер вирішив — виключно задля різноманітності, очевидно, примусити Турман грати кохання — фатальне, смертовбивче — до Білла, і материнську, сльозоточиву любов — до своєї доньки, яка, виявляється, жива-здорова. Через це фінал фільму відзначений прокляттям мелодраматизму, має невиразний і громіздкий вигляд. І таким чином уся конструкція обох «Біллів» виглядає трохи перекошеною, її підмурок немов підпливає, її алгоритм дає досить відчутний збій.
Але, як було вже відзначено, Тарантіно вміє збувати навіть свої недоліки. І в контексті вже зробленого цей «тягар пристрастей» може виявитися чимось на зразок нового слова в творчості одного з найбільших циніків Голлівуду.
Наповал? Майже...
