Народ, який добровільно відмовляється від незалежності, не вартий поваги

Пишу вам у глибокому смутку і розгубленості. Сталася трагедія, наслідки якої ми, втомлені й засмикані життям, не в змозі оцінити. Верховна Рада зробила крок до національної катастрофи — вступила до МПА, потім до СНД, потім у Союз...

І знову ми будемо народом бездержавним, приниженим і висміяним, очевидно, всім світом. Тому, що народ, який добровільно відмовляється від незалежності, не гідний поваги. Це емоції, які в політичній грі нічого не варті, але, повірте, соромно бути українцем, належати до суспільства ткаченків, симоненків, вітренків — людей убогих, примітивних і малоосвічених. Ткаченко може радіти — він увійде в історію, але не як державний діяч, а як той, якого нащадки назвуть першим зрадником у короткій історії незалежної України.

У минулій історії їх було дуже багато. Ми шукаємо їм виправдання. Але цей? 90 відсотків населення сказали «Так» вільній країні. Хто дав йому право плювати на наше загальне рішення?

Звичайно, життя важке, економіка хвора, стан свідомості у людей також у процесі бродіння — надто не відповідають очікування реаліям. Однак це не означає, що ми дійшли до того, щоб як вуличні повії торгувати своєю країною.

Чи замислюються ці «народні обранці» над тим, що чекає нас у майбутньому Союзі? Там хворий президент і старенький прем'єр, там влада валяється на вулиці і її ось-ось підхоплять наци. І наші діти в цьому союзі будуть воювати за ідеї «великої» Росії. Та не Ткаченкові й не Симоненкові внуки, і не діти пані Вітренко. Пан Ткаченко і іже з ним відкупляться... А діти сільської тітки і роботяги міського... Скільки їх загинуло, а скільки ще загине! Росія Баркашова і Зюганова, посилена підтримка українських хуторян, які так і не доросли до нормальних громадян, та плюс бацька Лука дуже скоро заявить про свої апетити, увійде в раж збирача земель росіян від моря Білого до океану Індійського... Життя стане трагічнішим і ще біднішим. Так, біднішим. Тому що смішно думати, що Росії потрібен Союз, щоб його годувати. Вона себе прогодувати не може. І будемо ми орати і віддавати 50 відсотків напрацьованого до загальної скарбнички і буде Москва виростати хмарочосами і підземними супермаркетами... А ми попоїздимо через відкриті кордони за апельсинами до свята, за баночкою кави і, цілком можливо, за паличкою сухої ковбаски київського виробництва. Так було. Я сам їздив. І так буде... І життя у нас піде, як у російській провінції нині — на три порядки навіть у Петербурзі нижче, ніж у Москві.

Ми станемо, на радість великоросів, тим, ким вони нас завжди вважали — не Україною, а окраїною — економічною, культурною, діловою, такою собі російською окраїною, де живуть кумедні чуби, які люблять горілку, пісні, танці та Руслану Писанку.

А те, що вони уявляють себе народом рівним іншим — це вибрик історії. Посміємося та й годі.

Я зневажаю Верховну Раду, всіх, хто в ній сидить, — і лівих, і правих, і центристів. Я відхиляю Президента, який поводиться, як слабовільний хлопчиш-плохиш. Я прощаюся з надіями, що проживу залишок життя і помру у вільній країні, Україні, яку я дуже люблю і якої соромлюся. N.N., Київ

P.S. Пишу вам тому, що, як мені здається, ви щиро вболіваєте за долю нашої країни і, думаю, зрозумієте мої сопливі емоції, від яких мало користі. А дійсно, що робити тим, хто готовий бідувати, аби не втратити гідності й людської й національної, — йти на барикади? Протестувати? Голосувати або вмирати, поки ще кордони відкриті?

Якщо захочете це надрукувати, будь ласка. Назвіть мене яким-небудь вигаданим прізвищем. Друзі будуть сміятися, скажуть, сдурів — у газети пише.