«Наша місія – вистояти до кінця»

Обличчя Євромайдану останніми днями помітно змужніло, набралося сил та обросло м’язами гіркого досвіду. І нехай волосся мітингувальників злегка посивіло, на лиці з’явилися зморшки, а обмерзлі від холоду руки вже, здається, не відчувають пронизливого й терпкого морозу  – кожен із присутніх тут каже, що готовий стояти до переможного кінця. Коли ж таких людей є не один і не двоє, а сотні й тисячі – не вірити в тріумф народної волі просто неможливо. Що б там не говорили досвідчені політологи, цинічні політики чи журналісти-прагматики. Украй терпеливі українці вийшли на вулиці і люди звідси не підуть, допоки їх не почують. «А що нам залишається? Надія вмирає останньою, - по-дитячому щиро зізнається Андрій з с. Зашків (Львівщина). – Я буду тут до кінця – 200%. Незважаючи ні на що. Іншого виходу з ситуації я не бачу. Тим більше, думаю, що ми доб’ємося всього того, чого хочемо». У цей час очі дорослого чоловіка, який одиноко куйовдить полотнище жовто-блакитного прапора на Майдані, випромінюють надію на краще.

На щастя, таких оптимістів як Андрій в центрі столиці зараз чимало. А тому шанси залишитись самотнім у цю революційну пору – дорівнюють нулю. «Щодня я знайомлюся на Майдані з 30-50 однодумцями», - говорить Ельдар з Воловця, що на Закарпатщині. Колоритний чоловік відразу ж привертає увагу перехожих: у руках 56-річний бородань міцно стискає наконечник з двома прапорами – українським та азербайджанським. Розповідає, що і та, і інша країна є для нього рідними, бо народився-то він у Азербайджані, але більше тридцяти років свого життя провів в Україні. Тут навчався, одружився, народив і виховав дітей. В Україні планує жити й надалі і хоче, щоб його діти та внуки також тут залишилися.

«Я виходив на Майдан в 2004-му році і тепер стою, - доброзичливо відповідає усміхнений Ельдар. – А ще, я гордий і щасливий від того, що я – українець». «Ми будемо жити в Європі в найближчі місяці. А якщо влада нас не послухає – ми її виженемо. У мене внук у січні має народитися і він повинен народитися в європейській Україні», - добродушно віджартовується пан Ельдар.

Відстояти право своїх дітей на краще майбутнє приїхали і Сергій та Олена з Одеси. На Майдані вони стоять уже більше тижня. Кажуть, що взяли відпустку, бо не приїхати елементарно не могли. Із собою в столицю вони взяли і своїх енергійних синочків - Сергійка та Іванка. Останні, поки я розмовляю з батьками, захопливо розглядають революційно одягнену новорічну ялинку – символ народного повстання проти свавілля влади. За шарами теплого одягу ледь видніються червоняві обличчя хлопчаків. Здоров’я дітей – передусім, говорять батьки. «Ми хочемо, щоб була нормальна європейська Україна, - водноголос переконують Сергій та Олена. – Ми стоїмо тут заради того, щоб Україна стала повноцінною частиною Європи, як це завжди й було. Адже Європа фактично з нас починалася, а ми ще зараз думаємо – вступати, чи ні. Це нонсенс».

«Майдан – це міні-карта України, де немає розколу між заходом та сходом, північчю та півднем, про які зараз так глаголить влада. «Ми – одесити, але в Київ приїхали відстоювати право всієї України бути європейською державою, - додає подружжя. -  Гадаємо, що влада почує не тільки нас, але й увесь світ. Тому що весь світ зараз за нас», - резюмують чоловік та жінка.

Немає на Майдані розподілу і між представники різних церков. Учора біля стели, де не так давно беркутівці по-звірячому розігнали мирних демонстрантів, священнослужителі поставили намет для проведення літургій та читання молитов. Біля тимчасової споруди одиноко стоїть священик, а сам намет – вщент заповнений людьми. Охочих помолитися Богу – чимало. «Служать тут всі охочі священики – католики, православні., - ділиться зі мною один із священиків Храму святого Миколая на Аскольдовій могилі (УГКЦ). - Ми тут уже з тиждень, але намет поставили тільки сьогодні. Молимося, щоб тут був спокій, а люди більше тягнулися до духовності. Бо Україна тільки тоді зміниться, коли перестане грішити». Видно, що священнослужитель трохи змерз, але на Майдані стоятиме, поки його не замінить колега. Каже, що чергування відбувається кожні три години, але  гріє те, що зараз відбувається спільна молитва, всі об’єднані спільною ідеєю, ніхто не ділиться на православних чи католиків – всі разом. «У цьому теж сила цього мирного Майдану», - каже священик.

Поряд темноволоса студентка зі Львова Ірина просить людей заповнити анкету. Краєм вуха чую, що дівчина допомагає своїм друзям із Могилянки провести соціологічне опитування учасників Майдану-2013. Доводиться зачекати, поки вона допоможе одному з мітингувальників відповісти на питання анкети. Трохи згодом дізнаюся, що у Києві Ірина з 22-го листопада. Як і більшості молодим людям на Майдані, їй не подобаються виступи політиків. Вона – за аполітичний мітинг і хоче, щоб в Україні сформувалася нова, четверта сила, яка б захищала інтереси населення, а не власні грошові орієнтири.

«Я за те, щоб Україна йшла проєвропейським напрямком, а не проросійським. Але я не підтримую жодного з опозиційних кандидатів. Для мене пріоритетною є зміна самої системи влади, - каже Іра. - Зрозуміло, що найближчим часом треба буде обирати якусь з тих політичних сил, які є, але зараз важливо максимально тиснути і змусити політиків відстоювати права і виконувати вимоги громадян». «Нам потрібно прагнути до прямої, а не представницької демократії», - впевнено підсумовує дівчина.

У той же час, пані Віра з Кривого Рогу - член партії «Батьківщина», яку в її яскраво жовтій куртці та бойовим макіяжем важко не ідентифікувати на фоні однобарвного натовпу, запевняє, що вже п’ятий день ночує на Майдані за те, щоб мрія жити в європейській демократичній країні, яка об’єднала всіх українців, таки здійснилася. «Ми віримо, що нас почують і зміни будуть, - говорить жінка. - Мене дуже тішить, що вийшли студенти. Помалу піднімають міні-Майдани, в Запоріжжі, Харкові, Донецьку, Миколаєві. Люди об’єднуються і я думаю, що ні одному з політиків не вдасться роз’єднати Україну. Ми переможемо».

Так само думає і пан Володимир у синій касці з написом «Донецьк» та табличкою із красномовною порадою до президента Януковича, умовно кажучи, виїхати з країни. Як дізнаюся з розмови, 51-річний донеччанин Володимир – шахтар зі стажем. «Я тут лише третю добу, але мені треба повертатися в Донецьк, - взявся одразу ж дивувати чоловік – Удома я брав участь у місцевих, хай і невелелюдних, акціях. Зараз дуже за тим сумую, бо думаю, що якби був там, то міг би бодай двох-трьох осіб просвітити в тому, що дійсно відбувається в державі».

«Донецьк нині, як і завжди, знаходиться в інформаційній блокаді, - скрушно хитає головою пан Володимир. - Я хочу повернутися для того, щоб і в Донецьку можна було продовжити будувати вільну незалежну державу Україну». «Добре було б, якби політики з опозиції теж це зрозуміли, бо схід країни для них чомусь завжди не в фаворі. Якби людям систематично роз’яснювали ситуацію в країні, то і там зараз вийшли б тисячі мітингувальників. А так, нас лише одиниці», - сумно зітхає чоловік.

«Війна війною, а обід за розкладом». Такий напис старанно виводить на листі на бампері автомобіля викладачка з Острозької академії пані Олеся. Спочатку плутаю її зі студенткою. Симпатична жінка злегка червоніє, але швидко себе опановує і на запитання відповідає зважено спокійно. «Проблема в тому, що немає єдиного лідера, який би нас усіх тут присутніх згуртував, - говорить обгорнена в жовто-блакитний прапор пані Олеся. -  Зараз люди стоять за ідею, за те, що вони хочуть в Євросоюз і не хочуть бачити Януковича. Проте якби люди знали, кого вони конкретно хочуть бачити замість Януковича – було б набагато легше».

Коли намагаюся спитати в неї, що буде далі, жінка відказує дуже просто: «Оскільки ми тут стоїмо, то сподіваємося на краще. Думаю, що наші зусилля не підуть намарно і принесуть бажаний результат».

*  *  *

Кожного дня на Майдані вирує життя. Щогодини люди виконують гімн, зі сцени лунає бадьора музика, час від часу виступають політики, громадські діячі та всі ті, хто хоче привселюдно висловити свою точку зору на події, що відбуваються. І, на диво, часто-густо їм аплодують набагато гучніше, аніж тим, хто рве на собі сорочки, декламуючи мікс політичної белібурди. Зараз Майдан чимось нагадує паралельну реальність зі своїми правилами гри. 

Люди напрочуд доброзичливі, увесь час тобі пропонують скуштувати щедро обставлену ковбасою, сиром, беконом чи огірками канапку, підсолодити душу смачною цукеркою чи випити гарячого кави або чаю. Більшість щедро обдаровує перехожих усмішкою, із задоволенням позує на камеру та не ховає погляд від журналістів із диктофонами. У тебе попросять вибачення за те, що ненароком штовхнули чи наступили на ногу, а ще – тут немає п’яниць, як говорять партійні бонзи від ПР. Тут принципово зігріваються не спиртними напоями, а веселими піснями, смішними жартами та надзвичайно хорошою енергетикою. Тут не стоять за гроші, хай навіть більшості можновладцями ця аксіома і не вкладається в голову.

Тільки зараз на центральних вулицях Києва можна цілодобово грати у футбол, побачити як біля стели у велетенському казані готують запашну польову кашу, а у приміщенні КМДА - запросто поспати на червоних коврах  або перепочити на добротних кріслах місцевих депутатів. Тільки тут і зараз можна стати свідком того, як намет із протестувальниками з Донецька чи Дніпропетровська розгортають навпроти наметів із дружніми страйкарями з Івано-Франківська чи Тернополя, а також відчувати охорону сотень афганців, які зараз взялися обороняти Майдан.  Так само тільки тут, на Майдані, немає відчуття депресії чи розчарування від того, що хтось когось «зливає». Тут панує лише надія на те, що все обов’язково буде добре. Якщо не сьогодні, то завтра вже точно. Адже по-іншому й бути не може.

«Зараз не людям треба думати, що буде далі, а владі, - бо їй треба звідси людей забирати, - тоном людини обізнаної пояснює,  вбраний у теплу хутряну шапку, Любомир із Тернополя. - Для влади люди, які зараз стоять на Майдані – як більмо на оці. Це те саме, якби я до вас додому прийшов і щодня маячив перед очима. Вам як господарю дому це б навряд чи сподобалося.

Знаєте, у мене також є сім’я, діти, але сидіти вдома і терпіти такі дії влади я не буду. Тим більше, що мої діти розуміють, що є чорне, а є – біле і тут своїм прикладом треба показувати, як треба робити. Звісно, я також би зараз хотів краще лежати на зручному дивані у теплій квартирі, але треба виходити. Я також розумію, що політики нас точно обдурять, але не виходити – теж не варіант. Є зерно, а є – полова. Цими днями на сцені виступало багато людей із твердим характером, за якими я б пішов, але це не політики. Думаю, після цих подій вони ще себе покажуть, бо за ними – майбутнє»

«Тому, у будь-якому разі, все йде до кращого. Я – зіпсутий чоловік, але є діти і треба їх відстояти, - говорить пан Любомир. - Владі треба думати, що зараз робити, а не нам. Наша місія – стояти до кінця. І ми її виконаємо».

Юлія ЛУЧИК, "ДЕНЬ", фото Миколи ТИМЧЕНКА, "День"