Не називайте нас собаками

Заяложений вислів щодо преси, яка має бути «сторожовим псом демократії» не міг не прозвучати під час вчорашніх парламентських слухань з питань свободи слова в Україні. І не суть важливо, хто саме повторив цей штамп, бо насправді проблема, яку у черговий раз висвітили дебати у стінах Верховної Ради, полягає в тому, що розуміння демократії і ролі при ній відповідних «псів» у кожного своє.

Почнемо із прямої трансляції слухань на всю країну, якої вимагали і якої не було. Так і не вдалося зрозуміти, хто саме вирішує це питання, а разом з тим збагнути, чи є така трансляція ознакою демократії чи ні. Та й що міг би почути застуканий такою трансляцією посеред буднього дня обиватель?

Насправді для розуміння ситуації зi свободою слова в Україні потрібно не так багато, а саме: оприлюднити у доступному режимі інформацію про власників і фінансових донорів всіх українських ЗМІ від всеукраїнських телеканалів та найтиражнішої газети, до останньої «районки». Якби це було всім відомо, предмет для дискусії був би, напевно, зовсім іншим. Реально ж такої інформації не мають, певно, навіть найкомпетентнішi органи. Інакше не плутав би грішне з праведним у своїх «викривальних заявах» відомий майор запасу президентської охорони. А без знання того, хто саме реально керує кожним конкретним ЗМІ дискусія в парламентській залі звелася до констатації відомих фактів і дублювання не менш популярних звинувачень. Спочатку голова профільного комітету ВР Олександр Зінченко висловив стурбованість утисками стосовно ряду ЗМІ, так і не назвавши конкретних виконавців і замовників цих утисків. Просто утиски і все. За ним опозиціонер Іван Бокий звинувачував владу в незаконному переслідуванні газнти «Сільські вісті». Промовці скаржились на подорожчання паперу, податковий тиск, які не дають газетам бути рентабельними і в той же час іхні однодумці безплатно роздавали всім бажаючим ті самі газети, яким все назване загрожує.

Коментувати чергову серію скарг на «експансію іноземців», що прозвучали у виступах урядовців Миколи Жулинського та Івана Драча не видається можливим через повне випадання цих промовців із справжнього контексту проблем українських ЗМІ.

Можна було б звернути увагу на слова голови ВР Івана Плюща щодо законодавчої зміни визначень цензури і відповідальності за публікації, якби вже існуюче законодавство щодо ЗМІ не використовувалось вибірково і не межувало б із прямою сваволею. Знаючи, які юридично безграмотні листи надсилає Іван Драч по лінії свого міністерства, знаючи про багатотисячні позови до ЗМІ, якими закидали суди окремі його однопартійці, за всього бажання не вдається повірити у можливість остаточного законодавчого врегулювання проблем свободи слова. Недарма ж промовці не раз згадували про благословенні для преси перші роки незалежності, коли відсутність національного законодавства про пресу зовсім не заважала короткочасному розквіту незалежної і непідцензурної преси.

Нині ж усі «сторожові пси демократії» надійно розмістилися кожен у своїй буді, звідки або гавкають у певний час у потрібному напрямку, або просто імітують цей процес, аби виправдати щедрий харч у мисці біля буди. Що краще: законодавчо обмежити розмір цих буд і кількість м’яса на кістках, що кидаються «псам», чи випустити їх аби перегризлися у «чесній боротьбі»? Здається, що другий варіант є зовсім нереальним. Ніхто не захоче вилазити із буди, нехай вона навіть холодна і тісна, а кістки дають із запізненням і неякісні.

Що ж до іноземних спостерігачів, до котрих апелюють окремі «захисники свободи», то вони насправді можуть допомогти окремому виданню чи журналісту, можуть заснувати ще одну годiвницю для кількох журналістів під виглядом чергового «фонду захисту демократії», але наших проблем із свободою ніякі іноземці ніколи не вирішать. Ми повинні зробити це самі. Чи хочемо ми цього насправді? Чи потрібно це численним «захисникам преси» із протилежних політичних таборів? Визначайтеся, панове! І не треба називати нас собаками, нехай і сторожовими. На себе подивіться

КОМЕНТАРI

Віктор СУСЛОВ, народний депутат:

— Справа Гонгадзе чітко показала, що стан справ зі свободою слова дуже важкий. І не тільки зі свободою слова в ЗМІ. Йдеться, насамперед, про правдивість тих слів, які звучали з боку органів, які прийнято називати компетентними. Вони не продемонстрували поваги до закону і права. Відповідно джерелом брехні в справі Гонгадзе я вважаю уряд. Дуже корисно було б сьогодні підняти всі ті стенограми виступів представників МВС в справі Гонгадзе. Зараз з’ясовується, що говорилося багато помилкового і щодо факту знахідки «таращанського» тіла, і щодо його віку, параметрів: навіть технічні деталі свідомо спотворювалися представниками правоохоронних органів. Крім того, спочатку стверджувалося, що не було ніякого офіцера, який міг робити записи в кабінеті Президента. Тобто ми зіткнулися з помилковою інформацією з боку Служби Безпеки. Потім історія з спробою вилучення речових доказів в аеропорту, яка подавалася спотворено передусім самими правоохоронними органами. Ці приклади кажуть про те, що неправі ті, хто висуває обвинувачення до ЗМІ в недостовірній інформації. Спотворення інформації, причому свідоме, проводилося найважливішими урядовими інституціями. При цьому Кабмін і прем’єр зайняли незрозумілу позицію сторонніх спостерігачів. Таким чином, я вважаю, що питання про свободу слова сьогодні в ВР розглядається певним чином вузько. Основна проблема не в ЗМІ, а в наших державних структурах, де, на жаль, з радянських часів залишилася традиція великої брехні на державному рівні. А те, що подається в ЗМІ, — це звичне відображення цієї великої брехні. Для того, щоб все це подолати, треба провести дуже широку політичну реформу в Україні. Журналістам можна побажати одного — спробувати бути чесними. Хоч це також важко здійсниме в умовах, коли майже всі ЗМІ приватизовані. Що б нам не говорили про свободу преси — практика, коли господар ЗМІ замовляє музику, існує, на жаль, у всьому світі. Сьогодні в Україні було б досить одного — розуміння свободи слова, що було б гарантією журналісту в тому, що якщо він скаже правду, то проти нього не будуть використані ніякі протизаконні методи. І якщо такі правові гарантії будуть дані і будуть реалізовані, то тоді у нас з’являться чесні і авторитетні журналісти.І ці гарантії потрібні не стільки від влади, скільки від широкої маси людей, яка підтримує правду в країні.

Ігор ЛУБЧЕНКО, голова Національної спілки журналістів України:

— По-перше, на мою думку, необхідно провести свого роду всеукраїнську інвентаризацію усіх засобів масової інформації, які ми сьогодні маємо, починаючи від найнижчого — місцевого — рівня і до загальнонаціонального. На суботній зустрічі з журналістами керівництва парламентської комісії виникла дискусія з приводу, що для преси є зараз важливішим, адже питання виживання стоїть дуже гостро перед усіма. І тут я згідний з генеральним директором УНІАНу Михайлом Батогом, який сказав, що наші сьогоднішні проблеми стоять селянським возом між нами та ХХI століттям. Нам треба подивитися набагато вперед.

По-друге, треба вирішити, як бути місцевим ЗМІ. Останнім часом різко впали тиражі районних газет, місцеве проводове радіо мало хто слухає — і в той же час вони залишаються найближчими до читача. Їх закрити було би неправильно. Але у тому вигляді, в якому вони існують (районка, як правило, виходить раз на тиждень накладом 500 примірників) — вони непотрібні. Зараз часто доводиться чути, що необхідно проводити державницьку політику через місцеві ЗМІ, але це неможливо, тому що ця інформація просто не дійде до адресата. Нам потрібно зібратися і з урахуванням думок науковців, футурологів, політологів визначити, яким повинно бути наше завтра. Тут є простір для спільної роботи і для виконавчої влади, і для ЗМІ, і для громадських організацій. Що ж до корпоративних зусиль, то найголовніше тут — солідарність журналістів. Останні журналістські акції підтвердили, що журналісти навіть, якщо не вирішують остаточно питань, як це було з пропозицією про верхню межу у позовах до ЗМІ про дифамацію, проте можуть впливати на формування розуміння проблем ЗМІ як у законодавців, так і у суспільства в цілому.

Валерій ІВАНОВ, професор Інституту журналістики Київського національного універститету імені Т. Шевченка:

— Мені здається, що найкраще, що можуть зробити політики з цією ситуацією — не лізти, не псувати, не шкодити, не встановлювати якихось обмежувальних бар’єрів. Не приймати, наприклад, указів, в яких визначено лише кілька провайдерів зв’язку, що автоматично потраплають у пільгове становище. Тут всі повинні бути в рівному становищі.

Юрій ПОКАЛЬЧУК, письменник, член Нацради з питань телебачення та радіомовлення:

— Нам кожному треба повісити перед очима знамениту фразу Чехова про необхідність «витискувати з себе по краплині раба». Деякою мірою холуйські звички і є причиною того, що деякі мас-медіа намагаються, не маючи насправді ніякого тиску з боку владних структур, діяти так, як вони вважають, що тим буде приємно... Ми багато чуємо гарні слова про російську експансію. Але ж вона базується на економічній «спроможності» України! Якщо би наши канали мали більше коштів, вони б не ретранслювали закордонні програми. У той же час, якщо держава допомагає, то вона вимагає слухняності — і тут у нас корінь зла. Я згоден, що наші закони недосконалі, але їх треба дотримуватися. Можна критикувати, але — з серйозною аргументацією.