Непрості повідомлення, або «Цивілізація SMS»

Усвідомлюючи повноту небезпеки профанного «нечитання» (особливо її перспективу), на тому ж таки Заході існують цілі програми популяризації читання серед населення. Опікуються цим уряди та інші поважні організації. Те, що в Україні дана проблема залишається поза полем зору держави, говорить лише про ступінь нашого розвитку. А втішати себе безнадійно прогнилими гаслами про «найбільш читаючу націю» — те саме, що ховати маленький переляканий мозок у пісок, забуваючи про тлустий зад на поверхні. Однак, схоже саме так чинять наші чиновники.

Підстави мати таку сумну впевненість дають слова президента Львівського Форуму видавців пані Олександри Коваль. Справа в тому, що зневірившись у ініціативності та здатності вітчизняної бюрократії зацікавитись книжкою та комплексом книжкових проблем, Форум видавців разом із компанією Magna Carta започаткував акцію «Час читати», що, до речі, співзвучна із гаслом цьогорічного форуму. Перед тим організатори зверталися із відповідними пропозиціями до держструктур, принаймні, щоби знати їхній погляд на проблему зменшення часу, який люди використовують на читання книжок. Так от, чиновники Міністерства культури та Міністерства освіти сказали президенту найпопулярнішої та найпрестижнішої української книжкової акції, що проблеми взагалі-то... нема. Все у нас гаразд — усі грамотні і читають просто шалено! (Голос за кадром: «А молодь, тим часом, бавиться SMS-ами...»)

Акція «Час читати» спрямована на популяризацію книжки шляхом презентації кращих зразків сучасного письменства та започаткування резонансних літературних дискусій. Першим актом дійства стала презентація нового роману яскравого представника т.зв. «станіславського феномену» Тараса Прохаська «Непрості». Для довідки: Тарас Прохасько — прозаїк, автор книги «Інші дні Анни», збірки радіоновел «FM»Галичина», роману «Непрості»; друкувався у літературних часописах, зокрема, журналі «Четвер». Останній роман письменника оприлюднено географічно близьким йому видавництвом «Лілея-НВ» (Івано-Франківськ), що спеціалізується на сучасній українській літературі. Презентація проходила у відомій столичним бібліофілам книгарні-кав’ярні «Бабуїн», яка наразі є базовим місцем для подальших щотижневих перформенсів.

Отож, акція «Прохасько та «Непрості». На невеличкій, але стильній сцені — столик та два стільці. Один з них призначений для автора, на іншому — ведучий. У ролі останнього — «книжкова акула» (бо читає багато) Сергій Набока, який, як виявляється, «любить книжки і ненавидить авторів». На цей закид пан Сергій, посмоктуючи одну з трьох своїх люльок, резонно зреагував: «Дивлячись, яких авторів...» Відштовхуючись від назви роману, у ролі «непростих» — уся причалапала публіка, що її назбиралося таки чималенько. Треба неодмінно зазначити той нюанс, що у цей самий час майже поруч проходила інша презентація — свіжої творчості та ваговитої персони Юрка Покальчука. Здавалося б, різні масштаби фігур апріорі визначають результат мимовільного «двобою», принаймні, якщо йдеться про професійну публіку. І тут маємо велику несподіванку! Серед Прохаськових гостей були: поети — Ігор Римарук, Павло Вольвач, Іван Ципердюк, Вікторія Стах, Андрій Бондар; прозаїки та публіцисти — Володимир Даниленко, Михайло Бриних, Марія Матіос, Анатолій Дністровий; книжники та видавці — Петро Мацкевич, Аннета Антоненко, Дмитро Стус, Костянтин Родик, Олександра Коваль... Цілковитий нокаут. А можливо, проблема у «вогняному» співі?

Власне, роман «Непрості» заслуговує на більш поважний аналіз, аніж його можна запропонувати у рамках цієї спроби. Передати твір кількома словами — те саме, що намагатися сформулювати одним реченням загадковість Мілорада Павича. Щось у них є спільного — певний внутрішній простір. Романна структура створює кінематографічний ефект. Інцест, наркотики, вбивства, вагітності, вигадане місто, Африка, Карпати — усе це філософським калейдоскопом мерехтить у свідомості. Його варто прочитати хоча б заради кількох фраз. Ну, наприклад: «Чомусь заведено вважати, що закінченням певного сюжету є смерть. Насправді ж сюжети закінчуються якраз тоді, коли хтось народжується». Або: «Чекати — найрадикальніше, що часом можна зробити». Або... Хто такі «непрості», можна дізнатися, тільки прочитавши «Непростих».