Невловимо і непідсудно?

Багатолюдністю та дещо нервозною атмосферою відзначалася прес-конференція творців стрічки «Молитва за гетьмана Мазепу», присвячена презентації фільму на 52-му Берлінському кінофестивалі. Повна явка всіх основних київських ЗМІ відповідала представницькому складу авторів: за столом, прикрашеним плакатами Берлінале, сиділи режисер-постановник фільму Юрій Іллєнко, виконавець головної ролі Богдан Ступка, художник Сергій Якутович, продюсер — Ігор Дідковський, а також — від Міністерства культури та мистецтв, що зіграло, як відомо, важливу роль у появі «Мазепи», заступник державного секретаря міністерства Ганна Чміль.

Ініціативу в свої руки відразу взяв Іллєнко, повівши прес-конференцію в агресивному, наступальному дусі. Непопадання картини до конкурсу він пояснив тим, що відбірники фестивалю занадто пізно подивилися її. Далі, очевидно, як свідчення міжнародного визнання, режисер продемонстрував каталог Берлінського форуму на сторінці позаконкурсної панорами, де «Молитва за гетьмана Мазепу» зазначається поруч iз новими роботами Іштвана Сабо, Віма Вендерса, Чжана Імоу і Роберта Олтмена. Часто і з будь-якого приводу шпигав «нехороший» канал ICTV. Що ж до власного фільму, то, за словами Іллєнка, однією з основних труднощів була повна загадковість, невловимість образу Мазепи, який отримав у світовій літературі як мінімум троїсте тлумачення: зрадника, бунтаря і героя- коханця. Власне, саме на останньому, любовно-романтичному трактуванні Юрій Герасимович, судячи з усього, і зосередився. Однак, на його думку, Ступка у фільмі виконував все- таки горезвісну «невловимість» (?) образу гетьмана.

Інфернальності додав і виступ священика греко-католицької церкви, який запевнив, що широко анонсовані молебні за Мазепу дійсно йдуть у церквах його конфесії, і взагалі, православна уніатська церква ніколи не підтримувала анафему гетьману «повною мірою».

Пресу ж більше цікавили суто матеріальні аспекти картини. На запитання «Дня» про те, наскільки виправдали себе масштабні фінансові вливання в фільм Іллєнка, Ганна Чміль відповіла філіппікою на адресу преси, що невиправдано звинувачує «Мазепу» у знекровленні культурного бюджету. За запевненнями Ганни Павлівни, грошей вистачило і іншим режисерам, свідченням чому — 38 фільмів, закінчених минулого року (тут будь-кому, хто хоч трохи знайомий зі станом справ у нашому кінопроцесі, просто важко утриматися від подиву перед наведеною сумою) — і це при тому, що 7000000 гривень Міністерству «недодали».

Інше делікатне запитання — чому українська прем’єра фільму відбудеться лише через сім місяців, у вересні? Тут вже учасники прес-конференції заговорили навперебій, продемонструвавши ціле віяло найпереконливіших причин. По- перше, це грандіозний міжнародний успіх фільму — його запросили вже на вісім кінофорумів, а якщо показати його в Україні зараз, звитяжний фестивальний хід не відбудеться, бо там люблять ексклюзив. По- друге, окремої підготовки вимагає наш прокат. Адже в Україні дуже мало залів, обладнаних системою «Долбі», а фільм повинен принести прибуток, бо були залучені ще й приватні вкладення. І, нарешті, народ у нас просто не готовий до сприйняття суперечливого і невловимого образу Мазепи. Тому для проведення промо-кампанії буде створено аналітичну групу, яка проведе ряд відповідних заходів, на УТ-1 з’явиться спеціальна передача, що регулярно розповідатиме про Мазепу і його епоху. А вже потім, коли аудиторія дозріє, їй покажуть довгоочікуваний фільм.

Що ж до тієї, нечисленної частини аудиторії, яка знімала, записувала і ставила запитання, Іллєнко, коли розказував про зйомки сцени масової різанини в Батурині, мимохідь відзначив: «Мені треба було 15000 мертвих тіл, але де б я їх узяв, стільки ж журналістів не набереться». Стосунки між критикою і авторами картини, судячи з усього, обіцяють бути вельми складними. Але — у Іллєнка i співтовариші позиція непохитна, схожа на становище божества у тлінному світі. Адже, як сказав Юрій Герасимович: «Молитва — це особливий, новий жанр кінематографа. А молитву судити не можна!»

ВІД РЕДАКЦІЇ. Незважаючи на задекларовану Юрієм Іллєнком власну «непідсудність», нам здається, що, хоча фільм і «Молитва», але навряд чи може залишатися приватною справою його творців. І тому, що є, в певному розумінні, держзамовленням, і тому, що має на увазі деяке патріотичне посилання. Хотілося б знати, яке? Відповідь на це ключове питання представники ЗМІ отримати не змогли, оскільки прес-показ організатори проводити не вважали за потрібне. А дійсно — навіщо? Набагато простіше провести розлогі прес-конференції про «перший суто український проект, представлений на Берлінале», переконуючи журналістів у значущості події. Будь-яким же їхнiм сумнівам в разі чого завжди можна покласти край нагадуванням, що фільм, мовляв, не бачили, от і нема про що говорити. Ні, взагалі — можна, але конкретно — ні в якому разі. Не хотілося б нагадувати, що подібні «охоронні заходи» принижують талановитого художника, до яких належить і Юрій Іллєнко. Здається, наш глядач куди більше готовий до розуміння картини, і вже тим більше — образа Мазепи, ніж переконують нас (або самих себе?) творці. Так що не треба побоюватися. Глядач у нас добрий. Це вам не просунена фестивальна публіка, на яку так розраховує Юрій Герасимович. І потім, якось дивно, що, маючи такого патріотичного «Мазепу», ми змушені ще півроку задовольнятися виключно американським кіно.