Незнаний Олесь Гончар
17 квітня у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка відбувся літературно-мистецький вечір до 90-річчя з дня народження Олеся Гончара. На подію, зініційовану Міністерством культури і туризму України та Національної спілкою письменників України, зібралося чимало друзів і колег письменника, а також читачів різних поколінь. Приємно, що у фойє театру можна було придбати нове видання його творів.
Цей велелюдний вечір був... камерний. Настроєво. Здається, глядач притих, аби не пропустити чогось важливого, невідомого, не прочитаного між рядками у «Твоїй зорі», «Тронці», «Бригантині», «Прапороносцях», «Соборі»... Бо промовці говорили про Олеся Терентійовича як про друга і колегу. І як про живого. Тобто, того, хто був, можливо, частинкою їхнього життя, а тепер живе у серці та пам’яті. Академік Микола Жулинський зауважив, що прозаїк ініціював відбудову Золотоверхого Михайлівського собору — шедевру двох епох — ХII століття і розквіту українського бароко ХVII — XVIII століть. Політолог Олесь Доній згадав, як у жовтні 1990 року, під час «революції на граніті», їх, студентів, підтримав Гончар, який після того написав заяву про вихід із Комуністичної партії... А у спогадах поета Івана Драча виринав творчий вечір Олеся Терентійовича 1968 року. «Відчувалася дивовижна напруга, бо уже вийшов «Собор» і на письменника чинився тиск, — сказав Іван Федорович. — А він собі посміхався, не зважаючи на таку драматичну ситуацію. І от ми під крилом його усмішки прожили цілих сорок років. Крім усмішки, письменника рятував дивовижно твердий характер. Той характер, якого так бракує передусім сучасній українській політиці. Бо, як відомо, що при розумові, талантові та здібностях долю людини, як і, зрештою, нації, визначає все-таки характер». Народний артист України Дмитро Гнатюк виконав улюблену пісню Олеся Терентійовича та його дружини Валентини Данилівни, присутньої в залі, — «Стежина». Дивовижну атмосферу щирості підсилила капела «Хореа козацька» під проводом відомого кобзаря Тараса Компаниченка, заспівавши пісні на слова українських поетів початку ХХ століття (їх співали у лавах радянської армії під час Другої світової війни, а потім за них можна було потрапити у в’язницю, особливо галичанам і волинянам).
Одне із найсильніших вражень від вечора — це, мабуть, знайомство із уривками щоденника Олеся Гончара, що їх майстерно прочитали актори театру поезії «Мушля». Адже щоденник — до певної міри сповідь. Слухаєш і усвідомлюєш, що такого Олеся Гончара ми не знаємо. Тонкого психолога. Точного аналітика часу. Філософа-мудреця. Життєлюба... І вже після почутого можеш сказати напевно, що одним із його кредо було — жити у відповідності з собою. Ось лише деякі із уривків, які говорять самі за себе.
«Сталін мав великий гріх перед Україною за той 33-й, що забрав нам людей більше, ніж війна... Особливо, коли жахливо помирали діти. Як оті мої друзі брати Кісілі — такі обдаровані математики. Вчора ще були, а сьогодні вже не прийшли... Був час, коли я, нічого не знаючи про нього, захоплювався Сталіним, але цього 33-го, цього геноциду я ніколи йому не прощу!». Або: «Сьогодні пленум ЦК КПУ. Українською мовою виступила одна лише колгоспниця з Полтавщини. Враження, що тільки й зосталося — совість є у цієї сивої жінки». Чи: «Зайшла мова про українську поезію. Які скарби «Сміються, плачуть солов’ї», «Ой ви, ночі Донеччини, сині»! А Малишковий «Рушничок»! А Шевченкові шедеври! А Рильського, Глібова! А Франкове «Ой ти, дівчино, з горіха зерня». Чи будуть коли-небудь ці багатства освоєні світом? А це всього лиш одна грань народного ґенія». І насамкінець: «...мете хурделиця. Здається, мете п о всій Україні. Ввечері йду бульваром Шевченка. Повно світла. По алеї видно навіть, як летять тіні від сніжинок... А з далів мете цілі завії снігу чистого-пречистого. І раптом чую спів. Співають біля Володимирського собору. Голоси — молоді, чисті, сильні... А що двері до храму зачинено, співають тут, на вулиці «Ой, радуйся, земле...». Горло перехоплюють спазми. Ні, не загине цей світ. Не вір оцим крукам, віщунам, що тільки й бачать у світі апокаліпсис... Якщо душа народна здатна так сильно себе проявити, світ житиме!».
