Олжас СУЛЕЙМЕНОВ: Наразі я конструктивний опозиціонер
6 квітня в столиці відбулася презентація книги відомого казахського поета, історика, літературознавця, лінгвіста й громадського діяча Олжаса СУЛЕЙМЕНОВА «Тюрки в доісторії». Це друга праця, видана українською мовою (переклад покійного Ігоря Римарука). Перша ж — «Мова письма» — опублікована у 2006 році в Києві. Цього поета добре знають в Україні. У 60-х у видавництві «Молодь» вийшли його вибрані вірші українською мовою, а 1976-го в антології молодої поезії Казахтстану «Струни домбри» була представлена, зокрема, і творчість Олжаса Омаровича. Особливу популярність письменнику принесла монографія «Аз и Я» (1975 р.), присвячена дослідженню поеми «Слово о полку Ігоревім». Отримавши різкий резонанс у Москві, книга була заборонена, а її автор вісім років не видавався і практично перестав писати поезію. Напередодні презентації «День» поставив Олжасу Омаровичу кілька запитань.
— Зараз наші країни живуть кожна в своєму культурному контексті. Олжасе Омаровичу, скажіть, чим живе сучасна казахська література?
— На Батьківщині я легко друкую свої книжки російською мовою — і жодних проблем. Окрім фінансових. Якщо раніше письменники були одним із найбагатших прошарків суспільства, то тепер... Тепер, на жаль, нам не платять гонорари за твори. Тому кожен, хто хоче опублікувати книгу, мусить знайти спонсора. Звичайно, певна кількість книг за рекомендацією Казахської спілки письменників друкується державним коштом. Справді, літературі зараз складно: вона втратила головного інвестора, точніше мецената — державу. Але ми, письменники, наголошуємо державі на тому, що так можна втратити й літературу. Треба сказати, що нас чують. Вже видаються стипендії та гранти поетам і прозаїкам, щоб ті могли спокійно творити.
— Який оптимальний тираж для казахської книги?
— Зараз наші видавці не вказують тиражі. І не тому, що вони малі. Зазначають тільки перший наклад, приміром, тисячу примірників, а потім можуть книгу кілька разів перевидати. Це пов’язане з можливістю уникнути оподаткування...
— Ви належите до покоління шістдесятників. Відомо, що вашими друзями були Андрій Вознесенський, Євген Євтушенко, Борис Олійник... Ви досі підтримуєте стосунки з ними? Кого з українських письменників очікуєте побачити на презентації вашої книги?
— Слава Богу, поки ми живі. І, слава Богу, підтримуємо стосунки. Я очікую, що прийдуть Борис Олійник, Іван Драч, Дмитро Павличко... Шкода, що вже не з нами Микола Вінграновський. Я також знайомий із великою українською поетесою Ліною Костенко.
— На вашу думку, чому нівелювала «професія» письменника? Раніше до письменників прислухалися — за ними зберігався величезний духовний авторитет. А нині складається враження, що вони перебувають на своєму Олімпі й не дуже-то й втручаються в сучасне життя.
— У нас письменники й надалі залишаються духовними авторитетами. От я працюю у Франції (з 2002 року — постійний представник Казахстана в ЮНЕСКО (Париж.) — Ред.), але більшу частину свого часу проводжу на Батьківщині. Мене часто просять виступити на шпальтах газет щодо тієї чи іншої суспільно-політичної теми. Тільки сьогодні телефонували з двох алма-атинських газет. Очевидно, люди потребують спілкування з літературою, адже знають, що там зможуть отримати чесні відповіді. Тим більше, я привчив своїх читачів до чесних відповідей.
— Американський журнал «Проблеми комунізму» на початку 80-х назвав вашу монографію «Аз и Я» серед тих небагатьох книг (другою після «Архіпелагу ГУЛАГу» Солженіцина), що підготували перебудову. А чим вам ще вдавалося розбурхувати суспільну думку?
— 1989 року я організував народний рух «Невада-Семипалатинськ» — за закриття полігонів і за припинення ядерних випробувань. Казахи сорок років терпіли — мовляв, холодна війна, треба було нібито кувати ядерний щит проти бомб Заходу. А коли холодна війна закінчилася, раптом на Семипалатинському полігоні збільшили кількість випробувань... Наш рух зробив свій внесок у справу закриття Семипалатинського ядерного полігону 1991 року. Це стало поштовхом до закриття решти ядерних полігонів у світі: на Новій Землі (Росія), у штаті Невада (США), атолі Муруроа (Франція), озері Лобнор (Китай), було введено мораторій на всі ядерні випробування.
— Відомий історик, дисидент Рой Медведєв свого часу писав про вашу конфронтацію з Нурсултаном Назарбаєвим. А між тим у 2006 році Назарбаєв вас назвав другом своєї комсомольської юності...
— Та не юності, а всього життя. Передусім він мій читач. Якось мені присудили премію Ленінського комсомолу в Москві. І Нурсултану Назарбаєву (тоді він був членом ЦК комсомолу Казахстану) доручили мене знайти, щоб її вручити. Я знайшовся в ресторані готелю «Москва». Завдяки йому й отримав ту премію. Він про це згадував на моєму ювілеї. Зараз я йому допомагаю. Час для президента складний. Тому природно, що потрібно допомагати.
— Наскільки вам як поету вдається бути вільним і опозиційним у своїй країні?
— Опозиційність я розумію ось як: на захисті наукової дисертації опонують не для того, щоб знищити дисертанта, а для того, щоб дещо підказати і вказати на недоліки. Тобто я прихильник конструктивної опозиційності. Для нас, казахів, важливі не потрясіння, а діяння.
