Ошуканий час
Недолік будь-якої легенди в тому, що її періодично треба освіжати переконливими спогадами. Для сучасної музики з її кумирами, які стрімко підносяться і так само швидко забуваються, це особливо вірно. Юрій Наумов, чий концерт відбувся в четвер в ДК КПІ (Київського технічного університету), — ім’я, бузсумнівно, легендарне. Прославившись у часи розквіту ленінградського рок-клубу, в 1983—1991 роках, як віртуозний блюзовий гітарист, вигадник пронизливих, філософічних балад, Наумов, проте, так і не вийшов в тираж — у всіх значеннях цього виразу. Хіт-паради його так і не прийняли; з іншого боку, і катастрофічне забуття, що дуже скоро спіткало більшість доморослих ленінградських рок-зірок, його так само минуло.
Та що й говорити, межа 1990-х стала для так званого радянського року (хто-небудь ще пам’ятає, що це таке?), справді згубною. Одні пішли з музики, інші — з життя. Наумов вибрав золоту середину — емігрував якраз саме в цей час. Власне, і концерт в КПІ був першим виступом «американського» Наумова у Києві після більш ніж десятирічної перерви. Серед тих, хто прийшов у зал, напевно, немало було таких, хто прекрасно пам’ятав Юрія ще за його тими, давніми концертами. Були і такі, хто знайомий з ним тільки віртуально — по компакт-дисках і нечастих телепередачах на зразок «Антропології». Важко сказати, в якій iз цих двох категорій глядачів переважало розчарування або захоплення. Звичайно, «старики» не могли не помітити, що свій виступ Наумов почав зі своєї композиції майже 20-річної давності, вже в третій раз перейменованої і виданої таким чином за нову. Наступні пісні тільки підтвердили враження. Чітко вивірена самоконсервація — ось нинішнє кредо віртуоза. «Сьогоднішній» Наумов практично як дві краплі води схожий на Наумова «тогочасного»; навіть зовні, схоже, немає особливих змін — все той же гострий профіль, кипа чорного кучерявого волосся і підзвучена електрогітара. І таку вірність у ставленні до міфу про самого себе можна знову ж тлумачити двояко. Можливо, Наумову, який колись брав за душу пронизливою напруженістю і екзистенціальною підосновою своїх пісень, просто немає чого сказати нині. Адже старі пісні не стали гіршими, як не став гіршим і той, хто їх співає. Одне безсумнівно; аплодують йому з таким же захопленням, як і багато років тому, в іншій країні, в інших містах, інші люди.
