Парадокси долі та творчості

У історії України ім’я Володимира Винниченка по праву входить у першу десятку її державотворців: професійний революціонер мало не з 20 років, лідер УСДРП, головний редактор «Робітничої газети», він зробив карколомну політичну кар’єру й став одним із вождів Української революції. Від 1917 р. він обіймав посаду голови Генерального секретаріату Центральної Ради. У 1918-1919 рр. очолював Директорію. Був автором майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР, у т. ч. славнозвісного IV Універсалу.

Водночас романами В. Винниченка зачитувалась уся тогочасна українська молодь: про це мені розповідала колишня мешканка Єлисаветграда 1911 року народження, яка сама перечитала усе запоєм і з захопленням називала їх бестселерами тоді, коли сама згадка про Винниченка була небажаною. Його 20 вишуканих драматичних п’єс, сповнених численних символів, стали окрасою українського модерного театру (чого варта лишень «Чорна Пантера і Білий Ведмідь»!)

Коли життя дало збій: позаду — поразка революції, попереду — вимушена еміграція, без надії сподіваючись Володимир Кирилович взяв у руки пензель і став багато часу проводити за мольбертом. Результатом цієї творчої сторінки стали близько 100 картин і чотири альбоми з акварелями й рисунками, про які товариш Винниченка — Микола Глущенко — відгукнувся так: «...Не маючи високого професійного знання, Винниченко ще з перших своїх малярських кроків дивував своїми осягненнями...»

Утім, нам так іще далеко до осягнення його генія в усій повноті! У світі немає жодного пам’ятника цьому імпозантному красеневі... Із 14 книжок «Щоденників» видано лише три, та й і то в США. 24-томне видання творів було здійснене в 1926—1930 роках, що є далеко не повним. Дякувати Богові, що увесь цей скарб дбайливо зберегли й описали: згідно заповіту вдови Винниченка Розалії Яківни чоловіковий архів на права депозиту було передано до Колумбійського університету США, а УВАН (Українська вільна академія наук) зобов’язувалась у подальшому повернути його в Україну, коли вона здобуде незалежність. У 2000 році Винниченківська комісія УВАН, яку півстоліття очолював видатний вчений-патріот Григорій Костюк, підготувала власним коштом повернення в Україну (через тодішнього прем’єр-міністра В. Ющенка) 89 одиниць збереження Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України: картини олією, акварелі, рисунки тощо.

Щойно на Батьківщину повернулися останні 20 картин із Винниченкової колекції. Ця подія й стала поштовхом до відкриття кіровоградської виставки, приуроченої до 130-ї річниці від дня народження Винниченка й 20-ти років Декларації про державний суверенітет України. Кіровоградцям першим в Україні судилося власновіч побачити авторські роботи Винниченка, а також портрети пензля Миколи Глущенка, Андрія Сологуба, Миколи Кричевського, Сергія Мако, Софії Зарицької.

Чому в Кіровограді? Тому, що саме тут у колишньому Єлисаветграді 26 липня 1880 року (за старим стилем) народився майбутній герой. Тут навчався в Єлисаветградській чоловічій гімназії. Тут через сто років став головним героєм багаторічних розвідок і досліджень нині доктора філології професора Києво-Могилянської академії та автора «Дня» Володимира Панченка , який зняв фільм про Винниченка і Мужен, перевіз в Україну меморіальні речі письменника, написав книгу «Володимир Винниченко: парадокси долі й творчості».

Нинішня виставка унікальна тим, що вона — результат творчої співдружності й співпраці багатьох державних, наукових та мистецьких установ. Так, поверненню спадку сприяла Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України (її голова Юрій Савчук приїхав на відкриття). 19 картин (періоду написання 1929—1939 років) надав Інститут літератури (цю установу на відкритті представляв заступник директора Сергій Гальченко).

Чималий внесок здійснили й кіровоградські обласні установи: особисті речі (друкарська машинка, портмоне, годинник, печатка тощо) Винниченка, низку його картин та світлин передав на експонування краєзнавчий музей; прижиттєві видання — наукова бібліотека ім. Д. Чижевського; запис у метрий книзі та копії інших документів — із обласного архіву; книги, присвячені В. Винниченкові, медалі роботи Андрія Німенка, ескізи пам’ятників йому скульпторів Аркадія Мацієвського, Віктора Френчка, Григорія Савченка тощо — з фондів Художнього музею, картина роботи Валерія Давидова «Володимир Винниченко» — із місцевого Педагогічного університету, що носить його ім’я. Як бачите, в межах одного репортажу неможливо перерахувати всіх причетних до реалізації цієї благородної ідеї.

Отже цілком закономірно, що відкриття Виставки стало неабиякою подією й привернуло широкі кола громадськості на чолі з губернатором Сергієм Ларіним і його заступниками. На відкриття прибула делегація з Києва (науковці, музейні працівники та журналісти), приїхали Володимир Панченко (до речі, йому вручили Грамоту обласної держадміністрації «за сумлінну працю і високий професіоналізм висвітлення історичної та культурної спадщини українського народу»), академік Олександр Федорук (автор альбому «Володимир Винниченко — художник», міністр транспорту України Костянтин Єфименко (який принагідно перебував на Кіровоградщині з метою відродження тут аеропорту).

На урочистій церемонії відкриття виставки лунали обов’язкові промови, виступали урядовці й митці, миготіли спалахами кіно- й фотомайстри. А на присутніх зі стін дивився МАЙСТЕР: то хитро-примружено, то сумно, то трошки зверхньо, то запитально і неначе промовляв: ось я весь перед вами, я для України зробив усе, що міг. Тепер — ваш хід, нащадки. Чим відповімо?