Paris, je t’amie: кадри, зроблені з любов’ю
Фільм «Париже, любове моя» (хоча точніше буде « Париже, я люблю тебе»), що, на жаль, вийшов на екран лише одного столичного кінотеатру «Київ», є досить незвичним для нашого прокату. Картину складають 18 п’ятихвилинних короткометражок; кожна частина присвячена окремому району французької столиці. А тема означена назвою: кохання і Париж, кохання у Парижі й до Парижа. Серед авторів — такі несхожі режисери, як Том Тиквер («Біжи, Лоло, біжи»), Гас Ван Сент («Слон», «Останні дні»), мексиканець Альфонсо Куарон («І твою маму також», «Дитя людське»), Вес Крейвен (одвічний «Кошмар на вулиці в’язів»), лідери американського незалежного кіна брати Коени. Плюс видатні актори Фанні Ардан, Жюльєт Бінош, Стів Бушемі, Уільям Дефо, Жерар Депардьє, Емілі Мортімер, Наталі Портман, Міранда Річардсон, Елайджа Вуд.
Зазвичай, такі альманахи є вкрай неоднорідними, адже їх створюють дуже різні — в тому числі і за рівнем обдарування — автори. Але, вочевидь, магія Парижа далася взнаки. Режисерам фільму вдалося створити дійсно різноманітне кінематографічне полотно.
Найбільш ліричним, безумовно, є фрагмент Тома Тиквера. Історія сліпого хлопця і дівчини-актриси (Наталі Портман) вийшла у нього як зворушливий, навіть мелодраматичний візуальний вірш про зустріч і розставання, про відчуття та про ілюзію відчуттів.
Гас Ван Сент зосередився на тому, що передує зустрічі — спробах порозумітися і зробити перший крок. Його герої, що знайомляться якось побіжно, між справами, в друкарні, де працює один iз них, насправді не розуміють одне одного через мовний бар’єр. Начебто на тому б і мало закінчитися, проте, бути їм разом чи ні, вирішується в останню секунду.
Загалом, такий короткий формат твору вимагає різкого зламу сюжету — щоб устигнути за п’ять хвилин розповісти історію від початку до кінця. Наприклад, Альфонсо Куарон просто відслідковує вечірнє побачення молодої матері з чоловіком, який спочатку здається батьком її дитини, а потім виявляється дідусем. А ось брати Коени влаштовують трагікомічну пригоду бідоласі з Америки. Той, у чудовому характерному втіленні Стіва Бушемі, вірить туристичним байкам про Париж — місто кохання і загадково усміхненої Мони Лізи. Натомість потрапляє в жорстоку халепу, втягнувшися в садомазохістську гру зарозумілої парочки справжніх парижан. Александер Пейн до своєї героїні — теж туристки з іншого боку Атлантики — поставився більш співчутливо. Монолог простодушної жінки, що працює поштаркою у далекому Денвері, звучить і кумедно, і пронизливо, а, в цілому — з усіх зізнань у любові до Парижа, що є в цьому фільмі, це — передостаннє — виглядає найкращим.
Романтику можна знайти і в інший спосіб. Вінченцо Наталі розказав історію у стилі чорної вампірської комедії, причому головного упиря грає українка за походженням Ольга Куриленко, її жертву — вищезгаданий Вес Крейвен, а хлопця, що закохався в кровожерливу красуню — Елайджа Вуд. Сама пані Ольга, хоча емігрувала з Києва у 16-річному віці, не забула ані рідної мови, ані міста свого народження: приїхавши представляти фільм восени на фестивалі «Молодість», сказала кілька фраз вельми пристойною українською. Що ж до Крейвена, то він відзняв дещо зовсім не жахливе, навпаки — сентиментальне: про дівчину, котра хоче, щоб її весь час смішили, і про її хлопця, в котрого заради екстреної допомоги у сердешних справах всіляється дух самого Оскара Вайльда. Блискучі діалоги і віртуозна акторська гра вирізнили фрагмент, співрежисером якого виступив Жерар Депардьє: від словесної дуелі, котру веде між собою похиле подружжя, відірватися неможливо. А найсмішніший і водночас вишуканий фрагмент, безумовно, створив Сільвен Шоме, режисер блискучого мультфільму «Тріо з Бельвілю», номінованого свого часу на «Оскар». Тут Шоме зробив чудову байку про родину мімів і Ейфелєву вежу: ця маленька картина, в якій анімація суміщена з грою чудових акторів, запам’ятовується одразу…
Про французьку столицю знято дуже багато стрічок, видатних і зовсім непомітних; можна навіть сказати, що існує ще один Париж, цілком складений iз тих екранних образів. «Paris, je t’amie» у тому невпинному кінобудівництві — не перший і не останній фільм. Проте без нього Париж кінематографічний — який, власне, і бачать люди по всьому світу — вже неможливий.
