Партія довжиною в десять років. Ендшпіль

Учора в Національному союзі журналістів України відбулася презентація книги Леоніда Фросевича «Туринська шахівниця: Журналістське розслідування». Як вже повідомляв «День» (№ 99), над розслідуванням, в основі якого — аналіз «туринського процесу» і пов’язаних iз ним подій, відомий київський журналіст працював понад десять років. Розповідаючи про те, з чого все почалося, автор нагадав, що Дмитро Стрешинський — один із головних героїв цієї книги — на початку і в середині 1990-х рр. за підробленими документами вивіз iз України та Білорусі в гарячі точки тисячі тонн зброї та боєприпасів. Навесні 1994 року корабель iз вантажем Стрешинського було затримано в Адріатиці...

Якими репутаційними втратами обертаються для країни скандали зі зброєю — нагадувати навряд чи доцільно: в Україні вистачає досить свіжих прикладів. У той же час, на думку генерал-майора у відставці, колишнього начальника Головного управління розвідки СБУ Олександра Шаркова, торгувати зброєю держава повинна. «По-перше, ті країни, які виготовляють зброю, особливо високотехнологічну, демонструють, що рівень їхнього науково-технічного розвитку високий, що вони займають певні позиції в світі; по-друге, це з комерційної точки зору дуже вигідні операції». Але враховуючи той факт, що зброя часто потрапляє до гарячих точок, торгівля нею має вестися дуже цивілізовано, відзначив Олександр Шарков. На думку Леоніда Фросевича, чим більше в Україні буде журналістських розслідувань, чим більше буде проводитися парламентських слухань, тим швидше Україна заявить про себе на міжнародному ринку як сумлінний гравець і надійний партнер, який веде виважену політику.

Проте репутаційних втрат у зв’язку з «туринським процесом» зазнала не лише держава Україна та її військово-торгівельна сфера. Як відзначив на презентації Леонід Фросевич, Стрешинський виявився пішаком у чужій грі, коли, потрапивши до рук італійського правосуддя (після затримання його корабля зі зброєю, і після того, як його викрили в Україні), він, аби вигородити себе, почав зводити наклеп на інших людей, насамперед, — на Євгена Марчука. Журналіст нагадав аргументацію самого Євгена Марчука, згідно з якою це була помста за провал кримінального бізнесу. І коли, зазначає автор розслідування, Євген Марчук на посаді секретаря РНБУ України почав викривати операції махінаційного характеру, говорити про корупцію — в мас-медіа, в окремих виданнях, в iнтернеті розпочалася гучна наклепницька кампанія. На думку Леоніда Фросевича, історія України, напевне, не знає прикладів, коли протягом довгого часу велася така цілеспрямована кампанія проти політика. Хто й навіщо її розгорнув, автор журналістського розслідування і спробував донести читачу. Втім, це журналістське розслідування може стати й своєрідним докором тим журналістам, які в цю кампанію були втягнуті. Адже вибачень від них, після того, як безневинність відомого політика було доведено, він так і не дочекався. Більш того, і зараз окремі ЗМІ в своїй роботі керуються тією ж практикою...

Як відзначив полковник- контррозвідник Володимир Куліш, коментуючи на прохання кореспондента «Дня» вихід книги, такі розслідування поза сумнівом потрібні, оскільки на адресу України дуже часто звучать усілякі обвинувачення, дуже часто — голослівні, а ця книга — вже через багато років — дає змогу розставити всі крапки над «I». За словами Володимира Куліша, складно сказати, наскільки книга «Туринська шахівниця» здатна компенсувати репутаційні втрати людей, які незаслужено постраждали у зв’язку з «туринським процесом», «але, принаймні, допитливому читачу тут усе зрозуміло. Тут біле — це біле, а чорне — це чорне».