Пастирське слово з нагоди трагічної річниці

У ці дні в усіх храмах України відслужені панахиди за трагічно й безвинно померлими в 1932—1933 роках громадянами України. Людьми, які загинули не на полі бою, не за умов страшної стихії, середньовічної чуми або якоїсь тотальної війни всіх iз усіма, а через злу волю більшовицького уряду. Так хотілось би, щоб цей трагічний привід, спільна для всіх українців історична біда спричинилися хоча би до якогось християнського порозуміння між православними нашої країни. І загалом — між віруючими людьми України. Адже голод не відбирав громадян України за національністю, віросповіданням, канонічністю чи мовою. Він не ділив українську землю на свою та чужу, а косив усіх і всюди — попри всі людські й Божі межі чи огорожі. Із давніх часів відомо, що шляхетність, милосердя особливо личать людям розумним, сильним і впевненим у собі. Невже таких людей досі немає у нашій країні?

Нижче пропонуємо читачеві два тексти. Це передмова Митрополита Володимира, предстоятеля УПЦ МП, до книги ігумені Серафими Шевчик «Піст від диявола», книги, яка присвячена трагічному голодомору початку 30-х років в Україні. Особливу увагу звертаємо на той факт, що — попри активній протилежній позиції багатьох депутатів ВР та членів уряду України — митрополит Володимир однозначно кваліфікує події того часу як геноцид українського народу.

Таку саму думку висловив також Голова меджліса кримсько-татарського народу Мустафа Джемілев на мітингу, присвяченому тій самій даті (див. стор. "ПОДРОБИЦІ"). За його словами, в Криму найближчим часом буде встановлено пам’ятник жертвам геноциду українського народу: «будемо пам’ятати, щоб це більше не повторилося!».

«У XX столiтті український народ пережив одну з найстрашніших трагедій у своїй історії — Голодомор. Україна, яка завжди годувала хлібом увесь світ, зазнала масового голоду. Голодомор призвів до значних жертв, приніс багато горя. У нього були об’єктивні й суб’єктивні витоки і наслідки. Штучний голод 1932—1933 рр. було сплановано більшовиками з метою прискорення примусової колективізації, ліквідації «куркульства» як класу, знищення «ворожих елементів».

Але існує фактор, який об’єднує цей соціальний катаклізм і решту репресивних акцій тоталітарного радянського режиму. Це кардинальна революція світогляду — відречення від боголюдини Христа і християнської моралі та обрання нової віри — в людину-бога — в антихриста. Адепти цієї віри зажадали побудувати рай на землі, домогтися світлого майбуття для людства. Але буття без Бога — їхнє світло було насправді темрявою. Їхній світогляд базувався на засадах вічної пітьми, бо тільки Бог є джерелом світла. Їхня ідеологія замість блага несла зло, бо тільки Бог є творцем усякого блага. Де без Бога будують рай, там з’являється пекло. Замість обіцяного райського життя обплутаний радянською ідеологією народ прийняв пекельні муки.

Історія нашої Батьківщини знала багато важких часів. Стихійні біди, війни, соціально-політичні заворушення та інші негаразди спричинялися до різних кризових явищ, серед яких були «винищення, голод і меч».

Але в 30-ті роки Україна вперше пережила штучний голод, масове вбивство мільйонів своїх громадян, цинічне, цілеспрямоване, безжальне. Лише в богоненависницькому і людиноненависницькому середовищі міг статися подібний злочин. На щедрому українському чорноземі вмирали у страшних муках мільйони людей. Цей геноцид був намаганням знищити саму душу народу, привести її до повного духовного рабства. Він став знаряддям диявольської помсти за неспроможність викоренити зі свідомості нашого мудрого, сповненого високих чеснот народу, синівську пам’ять про Бога, любов до Бога, вірність і віру в Бога. Цю віру можна було знищити лише через фізичну ліквідацію її носія. Тому богоборча влада, створивши духовний голод, прирекла націю і на голод фізичний.

У людей відібрали хліб, як перед цим намагалися відібрати насущний хліб духовності. Родюча нива тоді, як і завжди, дала достатньо хліба сумлінним трударям. Але весь зрошений потом селянства хліб було вилучено. Забирали все, чим можна було підтримувати життя, — до останньої зернини. Тих, хто збирав колоски на полях, розстрілювали. Агонія голоду була воістину пекельною. Мерців не встигали ховати. Багатьох закопували у спільні «могильники» ще живими. Особливо страждали діти. Молох більшовизму поглинав ці невинні жертви з диявольською бездушністю. Україна втратила тоді мільйони своїх дітей. Усі вони зазнали тяжких мук і жахливої смерті. А ті, хто вижив, назавжди запам’ятали, що таке «рай на землі», коли він без Бога. Сімдесят років минуло відтоді. Час лікує душевні рани, але рану в серці України загоїти неможливо. Вона завжди буде невгамовним болем нагадувати про час, коли над Україною, над іншими народами колишньої радянської спільноти панував диявол.

Від Голодомору постраждала і наша сім’я. Пам’ятаю, як часто мама з гіркими сльозами згадувала 1932—1933 рр. Тоді народився один з моїх братів. Немовля теж стало об’єктом жорстокості. На якісь старовинні срібні ложки мама виміняла склянку пшона. Це було єдине, чим вона сподівалася прогодувати дитину впродовж кількох днів — остання можливість врятувати її від голодної смерті. Та ось до хати вдерлися з обшуком три червоноармійці. Нічого не знайшовши, крім злиднів, вони схопили немовля за ногу, викинули його з колиски й забрали пшоно, яке мама сховала під дитиною. Цей вчинок не назвеш людським.

Українська православна церква у глибокій скорботі молитовно згадує жертви голодоморів та інших репресій радянського тоталітаризму. Постраждалих — десятки мільйонів: розстріляних, закатованих у в’язницях, страчених через різні душевні й фізичні тортури, загиблих від мук голоду. Такої кількості жертв не було навіть на війні. Воістину, режим вів кровопролитну війну з власним народом.

Церква суворо засуджує чинники, які призвели до цієї трагедії. Виправдання їм немає. Сама історія винесла вирок. Ніякі репресії не змогли врятувати державно-політичну систему, яка за базис обрала гріх та богоборство, знехтувала грунтовні моральні принципи людства — віру, надію і любов. «Горе тим, хто задумує беззаконня». Справа таких — «справа злочинна». «Їхнiй кінець — загибель».

Церква застерігає від глибокої хибної та антигуманної ідеології, що зробила подібну трагедію, і закликає до покаяння тих, хто ще не прозрів і не зрікся богоборства в усіх цього формах.

Церква закликає до відмови від екстремізму, нетерпимості, помсти, братоненависництва, розділення на своїх і чужих. У Бога чужих немає. Настав нарешті час духовного єднання народу України, повернення до споконвічних духовних цінностей. Історія виразно показала, до чого призводить зречення християнських засад. Лише свята віра, тверда надія та всеперемагаюча любов допоможуть побудувати гідне майбутнє та застережуть від помилок минулого.

Церква розкриває істину вічного життя тих, хто прийняв мученицьку кончину під час Голодомору. Душі їх во благіх водворяться. І пам’ять їх — в рід і в рід.»