Петро КРАЛЮК: Незнання свого багатого спадку веде до комплексу неповноцінності
Сьогодні відомий сучасний філософ і письменник, незмінний автор газети «День», Петро Кралюк відзначає свій день народження. Ми щиро вітаємо його зі святом, а також, користуючись нагодою, не можемо не запросити до розмови про актуальні проблеми й творчі плани.
— Петре Михайловичу, зараз Україна постала перед серйозними викликами, що посилюються світовою турбулентністю. Схоже, українці, принаймні українська еліта, не дуже розуміють ці виклики й, відповідно, не реагують на них. Що ви як філософ можете сказати щодо цього?
— Те, що суспільства постійно стикаються з викликами, — річ закономірна. Виклик — це не біда, а шанс для оновлення, розвитку. Подивіться, у якому стані перебували й перебувають людські спільноти, котрі не стикалися з серйозними викликами й жили в «ідеальних умовах», — наприклад, народи тропічних зон Африки, Азії, Латинської Америки. Вони не страждали від холоду, їм не складно було себе прогодувати. Не дивно, що ці народи не розвивалися й фактично залишилися на стадії первісного розвитку.
Інша річ, якими сильними, руйнівними є виклики і як конкретне суспільство здатне на них реагувати. Трапляється, що спільнота не може справитися з викликом і зазнає руйнування. Але коли суспільство реагує на виклик адекватно і справляється з ним, тоді воно розвивається. Пригадайте післявоєнну Німеччину чи Японію. Ці країни зазнали страшної поразки, однак зуміли подолати труднощі й нині є світовими лідерами.
Сподіватися, що хтось допоможе нам справитися з викликами, наївно. Це ми повинні зробити самі. На жаль, зараз ми маємо вкрай корумповану країну, нерозвинену еліту, відсутність правової держави, у нас нема сформованих інституцій громадянського суспільства тощо. Натомість Україна має хороший ресурсний потенціал, вигідне географічне положення, відносно освічених людей. Щоб належно реагувати на світові виклики, треба створити ефективне суспільство, де була б висока соціальна мобільність, цінували талант, де людина почувалася б захищеною. Але не тільки це. Протягом останніх століть українці навчилися реагувати на виклики «втечею від світу». Недаремно вони вважають своїм найбільшим філософом Григорія Сковороду, якого «світ ловив, та не спіймав». На «низькому рівні» цей ізоляціонізм, поєднаний із консерватизмом, виражається в знаменитій формулі «моя хата скраю». Якщо ми не змінимося, не станемо відкритими для світу, а далі втікатимемо від нього, на нас чекають не дуже радісні перспективи.
— Цьогоріч газета «День» започаткувала обговорення антитоталітарної програми. Зокрема, нещодавно відбувся круглий стіл з участю відомих істориків. На вашу думку, що мало б увійти до цієї програми?
— Антитоталітарна програма, як на мене, мала б не лише зводитися до засудження комуністичних репресій (хоча це теж дуже важливо), а й розвінчувати тоталітарні міфи. Наприклад, сьогодні ми святкуємо так званий День захисника вітчизни (якої вітчизни — СРСР?), не за горами Міжнародний жіночий день, а там недалеко й до Дня Перемоги. Усі свята є породженням радянської міфології й рецидивами тоталітарного мислення. Але це ж улюблені свята українців! Та й загалом нам варто більше говорити про вияви в нашій країні тоталітарного мислення, яке останнім часом дає чітко знати про себе.
— Ви переважно вивчаєте спадщину діячів Острозького культурного осередку кінця ХVІ — початку ХVІІ стст. Хоч це досить цікава сторінка нашої історії й культури, однак про неї в Україні не так вже й багато знають. Чи може мати таке незнання негативні наслідки для нас?
— На жаль, ми, українці, належно так і не освоїли свою величезну культурну спадщину, часто зосереджуємося на поодиноких «розкручених» фігурах. Це незнання стосується не лише Острозького культурного осередку, що існував на рубежі ХVІ —століть. Наприклад, чи багато знаємо про Сальмоксія, Анахарсиса, Біона Борисфеніта, інших вихідців з українських земель, котрі зробили чималий внесок у культуру античної Греції. Або що пересічний українець знає про Чернігівський культурний осередок кінця ХVІІ — початку ХVІІІ століть. Чи візьмемо епоху Сковороди. Уважаємо, що в той час, окрім цього мислителя, українці не мали великих філософів. Але приблизно в той час жив Аккірмані, один із найбільших мислителів мусульманського світу ХVІІІ ст., який походив з України й, очевидно, був українцем; волинянин походженням Гуго Коллонтай, який став найвидатнішим філософом польського Просвітництва, творцем першої європейської конституції; Василь Довгович, греко-католицький священик із Закарпаття, прекрасний знавець філософії І. Канта, творець оригінальної філософської системи, член-кореспондент Угорської академії наук. Звісно, незнання свого багатого культурного спадку призводить до вироблення комплексу неповноцінності. А чи можуть люди з таким комплексом досягати успіхів?
— Останнім часом ви зацікавилися такою фігурою, як астроном і астролог Ян Лятос. Чому?
— Ян Лятос — ще одна малознана фігура нашої культури. Правда, останнім часом про нього заговорили. На сайті Острозької академії ми оприлюднили інформацію із його «Прогностикону» від 1594 р., в якому йшлося про те, що кінець світу настане 3036-го. Це стало своєрідною сенсацією. Адже дехто чекає кінця світу вже цього року. Та справа не в сенсаційності. Я. Лятос заслуговує на увагу як математик, астроном, мислитель ренесансного типу. У кінці ХVІ ст. про нього добре знали в Європі, із ним дискутували. З Україною він пов’язаний не лише тим, що викладав в Острозькій академії, а й своїм походженням. У нас є причини твердити, що походив він із Лемківщини й був русином-українцем.
— Ви створили низку художньо-документальних творів, у яких ідеться про такі постаті нашого минулого, як князь-філософ Володимир Василькович, княгиня Анастасія Заславська, фундаторка Пересопницького євангелія, князь-меценат Василь-Костянтин Острозький, книжник Мелетій Смотрицький, провідник ОУН Степан Бандера. Хто тепер у вас на черзі?
— Чесно кажучи, не дуже люблю ділитися своїми творчими планами, бо часто буває так: оприлюдниш якийсь задум, а потім його не зреалізуєш. Десь рік тому в прямому ефірі українського радіо, у передачі, яку вів М. Слабошпицький, я заявив, що напишу роман про Андрія Варголу (Енді Воргола). І не написав ні рядка. Проте написав роман про Степана Бандеру. Тому не буду загадувати. Хоча роман про Воргола треба буде сотворити. Уважайте, що це — моя мрія. Правда, у ньому фігуруватиме не лише король поп-арту і його друзі, родина, а й угорські національні герої — Ілона Зріні, Ференц Ракоці, поет Олександр Петрович, він же Шандор Петефі, ренесансний живописець Рафаель і... деякі сучасні українські (дуже патріотичні!) політики. Словом, це має бути «гримучий коктейль».
