Плутанина

Статус завжди зобов’язує. Коли ти перебуваєш високо як зірка, є знаменитістю, то поводься відповідно, прославився як похмурий, але талановитий маргінал — будь ласка, порушуй спокій.

У канадського режисера Девіда Кронненберга, начебто, репутація потрясача основ. Удачливий бізнесмен від кінематографа Стівен Спілберг так одного разу в нього й запитав — мовляв, як це — бути в статусі маргінала? Не така цікава відповідь режисера «Мухи», як те, що не так усе просто. Так, Кронненберг, начебто, не знімає мейнстримове, комерційне кіно — але найбагатші студії Голлівуду калібру «Кепітол» справно дають йому гроші під будь-які проекти. Далі, начебто він вважається канадцем — але знімає в тих же США. До течії американських «незалежних» його не віднесеш, для європейця він все-таки дуже успішний — вже згаданий жахливчик «Муха» став справжнім бестселером, породивши масу продовжень і наслідувань. Але, одного разу очоливши журі Каннського форуму, Кронненберг виявив такий радикалізм, який більшості євроестетів навіть і не снився — залишивши обіч маститих і заслужених, яких було багато на конкурсі, дав «золото» нікому не відомим експериментаторам. Скандал був просто оглушливий, призери з плином літ підтвердили щедрий аванс, а Кронненберг став мало не єдиним кінодіячем, який зумів прославитися, загалом-то, чисто бюрократичним рішенням.

Усе це до того, що персона, яка розглядається, так би мовити, надто суперечлива в своїх проявах, і від кожного нового її, персони, фільму чекаєш серйозної каверзи. Що ж, новий фільм Кронненберга «Павук» надзвичайно серйозний — серйозніше нікуди. І вже в цьому несподіваний. У багатьох фільмах Кронненберга панує сутінкова атмосфера, але її, по-перше, розбавлено-таки вельми специфічною іронією, а, по-друге, є певне напруження сюжету, плюс свого роду «монтаж атракціонів» — спецефекти, трюки, епізоди насильства чи інших фізіологічних виявів.

Так ось: майже нічого цього в «Павукові» немає. Весь фільм ми стежимо за бурмотінням і безцільними переміщеннями дивного героя (хороша робота Райфа Файнса), який освоюється в пансіоні для колишніх пацієнтів психлікарні, попутно пригадуючи дитинство. У його минулому — травмуюча таємниця, пов’язана, очевидно з його батьком (Гебріел Бірн) і матір’ю (Міранда Річардсон). А павуком героя звали в дитинстві, через його любов мережити сітку з мотузків у своїй кімнаті. Проте все не таке безпросвітнє. Образи милих божевільних, які оточують героя, і їхнi діалоги — якраз той атракціон, який, все ж, дещо розряджає атмосферу. Але спогади з кожною новою сценою наливаються темною фатальною силою. Батько, виявляється, убив матір заради товстої розпусної блондинки з найближчого шинку. Дитина єдина розуміє правду, але їй ніхто не вірить, а батько знущається. Зрештою, чаша терпіння хлопчика переповнюється — паралельно вже дорослий герой звиває в себе в кімнаті павутиння — обидва задумують вбивство. Хлопчина хитрим чином відкриває газ, коли батьки вдома, а герой Файнса з молотком у руках крадеться до господині пансіону, запідозривши в ній блондинку-розлучницю, яка постаріла.

Жахлива істина відкривається в самому фіналі, залишаючи у глядача почуття здивування — хлопчик убив, насправді, свою справжню маму, яка уявлялася в його розладнаній свідомості зловісною розпусницею. Знову вбити все той же нав’язливий образ не вдалося. Героя відвозять назад до лікарні. Вся історія насправді виявилася нав’язливим параноїдальним маренням.

Спокуса показати світ очима психічно хворої людини — одна з найсильніших для кінематографістів. Досить пригадати першу і на сьогодні найбільш вдалу спробу такого роду — німий експресіоністський шедевр «Кабінет лікаря Калігарі» (1919 р., режисер Роберт Віне). Чи вийшло це у Кронненберга — складно сказати. Точний підбір акторів — лише півсправи. Важливі нюанси. Кронненберг не дає приводу до співчуття героям — це не в його правилах, немає тут і якихось узагальнюючих рефлексій або ємнісних символів. Також відсутня й фірмова кронненбергівська патологічність, яка притягає до його опусів численних шанувальників. Загалом, вийшов досить пісний продукт. Плутанина понять. Павутиння, в якому опинився майстер похмурих парадоксів...