Побачити мрію
13 листопада — Міжнародний день захисту сліпих. Нині за статистичними даними в Україні проживає близько 67 тисяч незрячих людей. До складу УТОСу, в яке входять зі 186 первинних організацій, належить близько 55 тисяч чоловік. Усiх незрячих об’єднує одне: бажання повноцінно жити, наскільки дозволяє важка фізична вада, і не заважати жити оточуючим. УТОС має свої журнали і газету, свої бібліотеки, але найголовніше, що товариство сліпих самостійно створює робочі місця для сліпих. Проблеми незрячих, котрі проживають нині в Україні, незалежно від місця їхнього проживання, майже всюди однакові. У матеріалі кореспондента «Дня» – як живуть незрячі в селах Вінниччини, де їх 973 особи.
ДЕ КРАЩЕ ОСЛІПНУТИ?
Якщо я раптом втрачу зір (що можливо з будь-яким зрячим), то мою подальшу долю визначатиме таке зараз не суттєве діло, як місце народження. Життя сліпих в місті і селі відрізняється так само, як життя зрячого і невидющого. Оскільки я дитина селян, то мене чекав би гірший варіант. У поле мене не візьмеш і дома не покинеш. Хіба що плела б господарські «сєткі». Але тепер вони, як і сліпі, нікому не треба. Поміж тим тільки у Вінницькій області в селах живе 973 незрячих. З появою всiляких польських кульків, «сєток» сліпим ніхто не замовляє, відповідно, і не платить зарплату. Тому в селах сліпі залишились без надомної роботи і не вмирають від голоду завдяки батькам або інвалідній пенсії — в середньому 140 грн. Цього вистачить на хліб, а видовища замінює радіо, якщо воно працює, і вітальна листівка від первинної територіальної (районної) організації сліпих з нагоди Нового року чи якогось державного свята. Мені поштарка ще читала б вітання з 8 Березня. Правда, якби в районному УТОСі не забули внести моє прізвище у списки і випросили б гроші на листівку. Можна дешевеньку і навіть ще радянську. Я ж все одно її не побачу, та й головне не подарунок. Тепла від уваги на клаптику паперу сліпому в селі вистачає, щоб тішитись до наступного свята.
— Отримуючи листівку, ці люди нiби відчувають, що вони комусь потрібні, хтось про них пам’ятає, — каже Тетяна Смирновська, інструктор Вінницького обласного правління УТОС.
На Вінниччині працюють 6 територіальних та 3 виробничi організації сліпих. Їм інколи вдається випросити у місцевих підприємствах для своїх членів кілька кілограмiв крупiв, борошна, олії, часом дешевої побутової хімії і найпоширеніших ліків. Такою гуманітаркою балують і незрячих у місті. Можливо, навіть частіше. Хоч і «просящих» зараз розвелось хоч відбавляй, а ейфорія від першої хвилі меценатства пройшла. Але в обласному центрі подаючих організацій куди більше, ніж в районі. Там не тільки нема в кого просити, а й нема де оселитись. Кілька первинних організацій сліпих, а це, як правило, двоє-троє наполовину зрячих, які піклуються темнішими за себе, зробили офіс дома, і на такі витрати, як папір та телефонні розмови, гроші викроюють зі своєї пенсії. Раніше було легше. Можна було переїхати до обласного центру і працювати у Вінницькому навчально-виробничому об’єднанні Українського товариства сліпих — НВО УТОСу (до речі, в народі його називають «завод для сліпих»), харчуватися в їдальнi, оселитись в такому ж гуртожитку, познайомитись з таким же незрячим, і все було б, як у людей. Так і було. Тепер це виробництво гине — із 700 сліпих, які мали стабільну зарплату та роботу, залишилися 508, які чекають замовлення на свою продукцію. Втім, де наїдяться двоє, вистачить і третьому.
Тому на навчально-виробничому підприємстві для сліпих його директор Георгій Удовик, колишній офіцер, який на службі 100-відсотково втратив зір, сказав: «Якусь роботу мені, може, і знайшли б, але де б я жив?» Заводський гуртожиток переповнений вщерть, а 14-поверхову недобудову законсервували ще 7 років тому. Зразу ж виникло запитання: на біса і для кого у моїй країні затверджують програми різної допомоги і надання житла малозабезпеченим верствам населення? Та оскільки запитання риторичне, то при можливій сліпоті сидіти мені в селі безвилазно, що і роблять молоді люди після закінчення спецшколи або раптово втративши зір. «Ми відмовляємо у роботі всім, хто звертається до нас, — продовжує Георгій Удовик, — з однієї причини: немає де селити людей. Самі вони цієї проблеми не владнають, бо кому треба в квартирі сліпий квартирант, навіть якщо він вчасно сплачує за винайняту кімнату?»
Тому житло стало каменем, об який сліпі зашпортуються найчастіше. Було б де жити, а робота для незрячих у місті знайдеться. Знаю одного сліпого, який торгує в приміській електричці. З огляду на ситуацію, вокзальний рекет його не чіпає, а пасажири з жалю розкуповують невибагливий товар. Але трапляється всяке, тому сліпого тата по електричках після школи водить зряча донька. Ясно, що торгувати, грати, співати чи просто жебрачити всі не будуть, та це для зрячих на роботі головне більше заробити грошей, а для сліпих — поспілкуватись. Підприємство не тільки забезпечувало їх матеріально, але й влаштовувало їхнє дозвілля і, найголовніше, у сліпих було своє коло спілкування. Це була як країна в країні. Тепер сліпі разом з роботою втратили свій світ, що жахливіше, ніж безробіття. 82 сліпих у Вінниці взяли на роботу звичайні підприємства, але серед зрячих сліпі, як в чужих санях, навіть якщо колеги будуть до них ставитись як до повноцінних, сліпі все одно відчуватимуть свою нерівність. Рідне підприємство також давало сліпим нормальне соціально-культурне життя: клуб і гуртки на базі підприємства здорово підтримували дух сліпих і хоч зараз все розвалилось, вони продовжують займатись спортом, співати, ставити вистави і, що цікаво, костюмовані, бо це для них життя.
МРІЇ
Наталя Слюсарчук — молода жінка в темних окулярах, весела і комунікабельна. В лабіринтах заводських коридорів так добре орієнтується, що я здивувалась, коли мені повідомили про її зір. Та найбільше вразила її історія. У Наталі був чоловік з такими ж вадами зору та донька, відрада і надія. Якось у новорічну ніч сім’я поверталась з гостей. Тато ніс дитину на руках, тому коли його збив п’яний водій, вони загинули разом. В одну мить Наталя втратила все. Цю трагедію виніс би не кожен зрячий. Вона ж почала співати. Зараз працює на заводі завклубом і співає у жіночому тріо. На всеукраїнських фестивалях творчості сліпих її колектив займає перші місця. А єдине, на що вона скаржиться, що зрячі не беруть їх на свої пісенні фестивалі. І мріє про участь у такому конкурсі та сподівається знов народити дитину. Наталя одружилась вдруге. Як завклуб, вона організовує заводський новорічний вогник, різдвяні колядки, ялинку для дітей співробітників, урочисті проводи у школу та свято 8 Березня. На заводські заходи сходиться майже 200 сліпих. Разом з ними святкують зрячі, які прийшли працювати на завод як обслуговуючий персонал. Їх вражає, що сліпі живуть і відпочивають як одна сім’я. «У нас весело, — розповідає Наталя Слюсарчук. — Є свій вокальний жіночий ансамбль і вокально-інструментальний чоловічий. Хлопці на вечорах грають, ми танцюєм, виходить дуже весело».
З хлопцями, як їх називає Наталя, з вокально-інструментального ансамблю я зустрічалась двічі: коли намагалась умовити їх на інтерв’ю і коли вони йшли з чергової репетиції. Повертаючись з заводу і роздумуючи над матеріалом, звернула не в ту вуличку і знову вийшла біля УТОСу. Два мої інтерв’юєри-музиканти тримались за руки. В одного була паличка, він нею стукав по металевому бордюру. Так вони зможуть дійти додому, де їх чекає родина. В одного з трьох музикантів двоє дітей. В інших по троє. Сліпі, на відміну від зрячих, не бояться народжувати. Недавно в їхньому гуртожитку сталась велика радість: Алла Мельник, яка не бачить нічого, познайомилась на курорті з таким самим чоловіком. Одружились. Він переїхав до жінки і влаштувався на місцевому заводі. Кілька місяців тому у них народився син, і хоч батьки його не бачать, але так ним радіють, що навіть не засмучуються, що не можуть про нього дбати. Маленького Артура бавить весь гуртожиток. Всі, хто хоч щось бачить.
Та повернімось з гуртожитку в заводський клуб. В інструментальному ансамблі вже знайомі нам чоловіки грають 22-й рік, усі закінчили музичне училище. Коли на заводі є робота — працюють, коли немає — грають. Так живуть. Ще в часи Союзу їздили на огляди художньої самодіяльності УТОСів, привозили медалі і грамоти. Тепер хоч фестиваль і не влаштовують, але за пісні сліпих дають більш корисніші речі. Інколи колектив запрошують грати на весілля. Це поправляє сімейний бюджет. Але з такими ж колективами із інших міст вони вже не можуть спілкуватися. Востаннє на творчий огляд сліпих музикантів вінничани їздили 10 років тому. Більше можливостей проявити себе мають сліпі спортсмени. У них є навіть своя гра — голбол. Гравцям зав’язують очі, щоб вони максимально орієнтувались на звуки і ловили м’яч, наслухаючи, де він летить. «Це помагає в щоденному житті, — розповідає Марія Єгорова, заступник директора навчально- виробничого підприємства УТОСу із соціальних питань. — Спорт у нас особливий. Так, вінницька команда з голболу як чемпіон України в повному складі ввійшла у збірну України з цього виду спорту. Ще у сліпих спортсменів є шахи і шашки. Чемпіонка України з шахів теж вінничанка. У збірну України спортсменів із вадами зору входять також 2 наші борці дзюдо. Спорт, музика, драматургія стають для більшості сліпих життям, дають його їм і зв’язують із навколишнім світом.
Вибір дозвілля невеликий, та й це дякуючи дирекції місцевого підприємства, яке ще утримує гуртожиток. Сліпі за нього не платять. Вони народ не перебірливий і працьовитий. Обходяться тим, що є, і мріють не про підвищення пенсій, а про роботу. І вона у них була: до розпаду СРСР сліпі складали деталі для електротехнічних та тракторних агрегатів. «В 90-х роках ці заводи зупинились, а разом з ними і ми, — розповідає Георгій Удовик. — Щоб якось заробляти гроші, взяли у фонді соцзахисту кредит і закупили поношене обладнання для виробництва водяних насосів. Та коли в людей грошей якраз на хліб, то воду з криниці вони тягнуть відром, тому покупця шукаємо за кордоном. І в 10—15 разів знижуємо ціну від аналогічного їхнього товару. Насосами займаються чоловіки, а незрячі жінки збирають кип’ятильники».
Щороку центральний комітет профспілки просить Верховну Раду залишити УТОСівським піприємствам пільги і звільнити їх від сплати ПДВ, соцстрахування, податків з прибутку та за землю. Це дає можливість людям з вадами зору щось заробляти на своїх підприємствах і облаштовувати соціально-побутову сферу та дозвілля. «В цьому році, — занепокоюється Георгій Удовик, — у Верховній Раді серйозно звучать голоси, щоб позбавити цих пільг і сліпих, і глухих. Нас урятує і дасть можливість жити тільки колективна робота». В цьому може допомогти лише держава, оголосивши монополію сліпих на якийсь хоча б один вид продукції, наприклад, консервну кришку.
Сьогодні, 13 листопада, у Міжнародний день захисту сліпих, незрячі Вінниччини мріють про це найбільше. Та, напевно, робити кришки сліпі будуть тільки у мріях, бо про їхні потреби до цього писали вже стільки, що, здається, зір втратили і ті, чий обов’язок турбуватись про незрячих.
