Похвала дурості

У Київському будинку кінематографістів відбулася прем’єра канадо-німецького фільму «Ейзенштейн». Негоже все-таки відгукуватися «якось не так» про фільм, що спричинив таку масову увагу. Дійсно, коли в Будинку кінематографістів яблуку ніде було впасти, коли люди, які знімалися в масовці, приходять сім’ями, приводять друзів і із завмиранням серця дивляться кожний кадр — як тут розмахувати руками, зводити хулу? Правду кажучи, не так уже часто на території України (конкретніше, в Одесі і у Києві) усмішливі західні кіноспеціалісти знімають амбіційні картини, охоче залучаючи до цієї дивовижної справи тубільців. Саме так і відбувалися зйомки українських епізодів канадо-німецького фільму «Ейзенштейн». Сам режисер картини, англієць Ренні Бартлет, на прем’єру картини в Київ приїхати не зміг, будучи, як і годиться працелюбному художнику, зайнятим черговим проектом. Все-таки добре бути озброєним добротною кольоровою плівкою і достатнім фінансуванням, — всім тим, чого немає і не буде в найближчому майбутньому у наших постачальників. Міцний матеріальний базис дозволив Бартлету неспішно зняти розмашисте полотно і вкласти туди все — і Ейзенштейна, і Мейєрхольда, і Сталіна, і «Броненосець Потьомкін», і авангардний театр, і НКВД, і Мексіку, і кактуси в Мексіці, і Голлівуд, і... Проте, займатися переліком різних порушених у фільмі об’єктів і персоналій можна довго, а фільм же називається «Ейзенштейн», отже, фільм про нього, про Сергія Михайловича, великого російського радянського кінорежисера. Але тут чомусь згадується якась дівчина, котра всіх називала кумедними. Тобто, коли у неї питали, як вона ставиться, наприклад, до фізиків, вона радісно відповідала: «Обожнюю! Вони такі кумедні!» І поетів вона любила, тому що вони також дуже кумедні, і монтажників-висотників, і генералів, і вантажників з овочевого магазину. Загалом, всі були кумедними. Такий кумедний світ. Власне, в фільмі нам і показують такого «кумедного Ейзенштейна», такого веселого малого, який трохи гомосексуаліст, малює еротичні картинки, співає хвацькі пісні і пурхає, як пташка, з витріщеними оченятами по білому світу, а потім випадково помирає, пускаючи тягучий струмінь слини. Звичайно, він там ще щось про кіно говорить (взагалі-то герої фільму не кажуть, а виконують партії говорячих голів, як в телебаченні, багато, голосно і без найменшого сумніву), але це необов’язково, ні, зовсім необов’язково. Головне — він же такий кучерявенький, голубенький, дурненький трошки. I все навколо нього — від Мейєрхольда до останньої секретарки — також кумедненьке. І глядачі в залі, які цей фільм намагаються дивитися, — також. А ось щодо автора фільму нічого сказати не можу — особисто не знайомий.