Помаранчевий сміх
Подія, достойна річниці Майдану: до Києва приїхав польський художник Майор Вальдемар Фрідріх.
Ні, перша фраза мала бути такою, в дусі сенсаційних новин: до Києва приїхав головний Помаранчевий Гном — Майор Вальдемар Фрідріх!
Тепер потрібен, очевидно, невеликий історичний екскурс.
Вальдемар Фрідріх — незалежний художник, який народився й тривалий час жив у Вроцлаві. Саме там він і створив рух під неофіційною назвою «Помаранчева альтернатива». Назва перекликалася з голландським «Помаранчевим інтернаціоналом» — анархiчним рухом художників і радикальних політиків, які розбурхували все Королівство акціями, де висміювалися різні табу в суспільстві, державі тощо. Майор, будучи бунтарем від природи, перейняв подібні «несерйозні» методи для своєї боротьби. А боротися було проти чого — адже в Польщі панували комуністичні порядки, посилені правлінням генерала Ярузельського. Спершу на стінах будинків, поверх замальованих владою антиурядових лозунгів, почали з’являтися інфантильні фігури гномів у помаранчевих шапочках. А потім «гноми» Майора вийшли на вулиці. Вони перейняли західну тактику політики як гри та видовища, що в умовах, коли опозиція була загнана в глухе підпілля, уявлялося досить дієвим.
Так, під час випусків офіціозних теленовин, сотні людей у цілковитому мовчанні вигулювали своїх собак, при цьому один раз — виключно по лівій, а другий — по правій стороні проспекту. Iншим разом на стінах будинків у Варшаві не залишалося живого місця від тисяч плакатів із зображенням Карла Маркса. У піку режиму військового становища поблизу міського зоопарку Вроцлава пройшла демонстрація з вимогою: «Відпустіть ведмедя!». При абсолютно зрозумілому значенні акції, поліція не могла зрозуміти, як їй реагувати. А при спробі арешту виконавців акції з’явилися блазнівські «гномикові поліцейські» й почали дуже активно допомагати поліцейським справжнім. У результаті правоохоронні заходи були зірвані під загальний регіт. Наступного разу, у 1987 році на День захисту дітей, 1 червня, десятки гномів у помаранчевих ковпаках танцювали на міській площі Вроцлава, роздавали дітям льодяники та співали колискові пісні. У результаті багатьох учасників забрали до відділку за «порушення громадського порядку» та «засмічування території» (частина льодяників впала на землю).
Загалом «Помаранчева альтернатива» силовиків не щадила абсолютно. У розпал репресій у Ярузельського з’явився конкурент — «генерал» на ім’я Пумпернікель. А на стінах будинків почали публікувати його накази на зразок: «Об’єднані оперативні штаби військ НАТО і Варшавської угоди оголошують наступне 9 травня Всесвітнім днем Гонки Озброєнь» або ж заклики: «Шпигуни всіх країн, об’єднуйтеся!» Що до справжніх поліцейських і солдатів, то їх атакували, щоправда, вельми своєрідним способом — дарували їм цигарки, цукерки, квіти й, обов’язково, мандарини.
Прославився й хеппенінг «Хто боїться туалетного паперу?» У маніфесті проголошувалося: «Соціалізм із його екстравагантним розподілом товарів, із його ексцентричною соціальною позицією висунув на перший план мрію людей про туалетний папір... Щоб задовольнити імператив прогресивного мислення, ми прийдемо 1 жовтня о 4-й годині дня на Швидницьку вулицю. Нехай кожен принесе з собою туалетний папір. Потихеньку виймайте його та роздавайте по клаптику людям. Розподіляйте його справедливо. Хай справедливість почнеться з туалетного паперу». Нижче була поставлена фабрична марка та приписка: «Ми можемо підтерти й уряду». Масова роздача сангігієнічного дефіциту спрацювала краще за будь-яку демонстрацію.
У наймасовіших акціях Альтернативи брали участь до 10000 осіб, які скандували: «Немає свободи без гномів!» Вроцлав справді став центром «мандаринового» неспокою, що поширився по всій країні, а акції Майора та його друзів викликали резонанс далеко за межами Польщі.. I, як заведено, помаранчева революція перемогла: комуністичний режим впав; однак Майор продовжує свою серію хеппенінгів по всьому світу, — їх кількість на сьогодні перевищила 60. I восени минулого року Гноми спорядили помаранчевий автобус і проїхалися в ньому Україною — до самого революційного Києва, де подарували Ющенку 15-метровий помаранчевий шалик.
Нинішнє турне Майора (він уже побував у Дніпропетровську, Харкові та Донецьку) — більш артистичне. Художник привіз виставку документів і фотографій, кілька документальних фільмів, розповідав про минуле й сьогодення «гномів». У Києві він разом із місцевою, сформованою на Майдані групою «Р. Е. П.», підготував перформенс «Пан Президент», що, як і виставка, відбувся в Центрі сучасного мистецтва.
Власне, найбільш пам’ятним і в якомусь сенсі навіть зворушливим експонатом на виставці виявилася шоколадна голова Ющенка, виставлена під скляним ковпаком із застереженням не підходити до неї дуже близько через необхідність дотримуватися температурного режиму. Цю голову активісти «Помаранчевої альтернативи» створили в листопаді минулого року разом із таким самим портретом Януковича та пропонували покуштувати виборцям, чия влада буде солодша. Більш-менш цілісний вигляд Віктора Андрійовича породжував запитання — а що ж сталося з аналогічним Віктором Федоровичем? Очевидно, у багатьох відвідувачів виставки виникали найзловісніші припущення...
Що стосується анонсованого дійства, то воно базувалося на простій концепції підміни політика його віртуальним, телевізійним втіленням: «Президент живе в телевізорі». Ось і був встановлений цей телевізор із застиглим Ющенком на екрані, перед телевізором — мікрофон, до якого вела килимова доріжка. Кожен міг підійти та поставити Президенту запитання — після чого той оживав, виявлявся в іншому костюмі й на іншому фоні та відповідав короткою фразою. Цих фраз автори перформенсу підготували близько десятка, вмикали їх на власний розсуд. Iноді виходило смішно (наприклад, на запитання: «Коли ми вступимо до Євросоюзу?» пролунала відповідь: «Ніколи»), іноді не дуже, іноді й зовсім недоречно. Наступного дня акцію повторили вже на Майдані.
Але загальний підсумок і виставки, і перфоменсу, напевно, все ж таки, радше політичний — і він вiрний для всього року, що минув після Майдану, — влада з похмурого потворного Голема перетворилася на щось набагато людяніше, на те, над чим можна (і треба) сміятися й жартувати, на що можна складати пародії та малювати карикатури. А це — найбезперечніша ознака справжньої, нефальсифікованої демократії.
