Потяг до життя
Говорити зараз, що «процес пішов» було б, щонайменше, самовпевненiстю. Так, останнім часом фільми почали з’являтися більш- менш регулярно, але тенденцію з цього не виведеш — просто комусь пощастило з фінансуванням, у когось нерви виявилися міцнішими. Все це до того, що вихід у світ нового, давно заявленого фільму Сергія Маслобойщикова «Шум вітру» радісний вже сам по собі, як привід до розмови. Бути дуже суворим до нього в будь-якому випадкові не хочеться, адже це, по суті, перший за декілька років (не рахуючи «Мийників автомобілів» Володимира Тихого) виступ дійсно сучасного режисера, який працює за межами нескінченної «гетьманіади».
Маслобойщиков відомий переважно як сценограф, який досяг успіху, й театральний постановник. Його сценічні роботи мають цехове визнання й регулярно отримують премії. У кіно досвід більш дискретний. Дві короткометражки (одна з них — «Сільський лікар» за новелою Кафки), експериментальне відео «...від Булгакова», повнометражний дебют «Співачка Жозефіна і мишачий народ», знову ж за Кафкою. Новий повний метр давався Сергієві важко, насамперед у своїй драматургічній частині. Сценарій довелося переписувати декілька разів, і ця чорна, тяжка робота в картині відчутна. Час від часу здається, що сюжет, незважаючи на безперервний та стрімкий візуальний рух, немов носиться колом, а то й просто стоїть на місці, приваблений готовим набором одних і тих же прийомів. Варто підкреслити, що йдеться не про сюжет у звично розважальному, фабульному сенсі, а про ту, внутрішню драматургію, що рухає героями, що при зовнішньому хаосі чи мертвотному спокої твору все одно утримує увагу, примушує глядача співпереживати навіть найбуденнішим подіям. При цьому конфлікт темпераментів, різних життєвих переконань у «Шумі вітру» заявлено чітко. Кожний, навіть другорядний герой, виступає як держатель власної істини, яка відчужує його, не дає наблизитися й примиритися з іншими, близькими людьми. Але там, де немає живих — з’являються привиди.
Тему привидів задано музично — стрімкою, тривожною п’єсою «Лісовий цар» Шуберта за однойменною поемою Гете. Привиди нездійсненого життя, невтілених мрій кличуть до себе, тішать безплідними надіями — і тому з благополучної, на перший погляд, родини весь час втікає маленький Альоша (Никон Романченко). І дорослі постійно втікають один від одного. Фільм перетворюється на безплідну гонитву всіх за всіма. Рух нестримний. Скачуть коні, надриваються пси, періщить злива, гудуть автомобілі, кружляє-літає камера, відображаючи істинно романтичні, «гетевські» ландшафти. Роботу оператора Богдана Вержбицького варто відзначити, як один із безперечних успіхів фільму. Повітря, туман, дим, вітер, пейзажна перспектива — все це дає необхідний простір загальному неспокоєві, символом якого, як уявляється, і є шум вітру.
Місце, де вітер раптом вщухає, де рух зупиняється — точка рівноваги всього фільму. Це — лірична вставна новела з дитинства Андрія (зворушлива роль Дмитра Лаленкова), батька Альоші. У цьому моменті, начебто картини в картині, є те, до чого прагнуть, в основному безуспішно, всі наші режисери старшого покоління — не літературна, а кінематографічна якість. Спогади, в яких переплітаються давні «Веселые ребята», перший крихітний телевізор КВН, жорстокі забави й свята простота дитинства, складають дуже цілісну картинку, в ній прочитується історія роду, не переобтяжена ще тягарем привидів. Тут Маслобойщиков виявляє себе в режисерській іпостасі найбільш адекватно, задаючи для самого себе рівень, якого він здатний досягнути. Після цього моменту фільм якось дійсно більш упорядковується, рухається в тому поєднанні ліричного й філософського, якого Маслобойщиков прагнув досягти з самого початку.
Саме тому, при всіх, досить серйозних претензіях, які можна пред’явити до драматургічної, сценарної структури, новий фільм не зарахуєш до невдач, до прохідного репертуару нашого ще ненародженого авторського кіно. У ньому багато зайвих слів, зайвих рухів, епізоди з «реального» й примарного» світів не відрізняються за атмосферою. І при цьому «Шум вітру», без зворушливої архаїки, візуально багатий, насичений театрально вишуканими епізодами, підкріпленими чудовою музикою (варіації Шуберта — Юхим Гофман). І якщо врахувати, що будь-яка картина, не обласкана, як особливий привілей, державою, знімається на страх і ризик самих режисерів, то «Шум вітру» — безперечний факт вітчизняного кіномистецтва.
Можливо, навіть, це перша повноправна спроба того, що пізніше називатимуть українським арт-гаузом. Якщо, звичайно, до того часу студія імені Довженка не перетвориться на будинок привидів.
