Повірити у Невір

ТУТ ЩЕ СПІВАЮТЬ СОЛОВ’Ї

На порозі сільського клубу, схованого за густими деревами, стоїть, виглядаючи кореспондента, «продюсер Микола». Так у селі називають завідувача клубу з 44-м (!) стажем роботи Миколу Степановича Мельника. На робочому столі — свіжий букет з жовтогарячих квітів, які ростуть  тут під кожною сільською хатою і пахнуть — до запаморочення. «Продюсером»  завклуба прозвали за активну роботу, бо хоч каже, що давно час йому кидати цю культуру, але ось і у свою відпустку навідується на роботу. «На дискотеки відкриваю, у вихідні, бо дзвонять і просять. В того — день народження, хтось просто хоче потанцювати, і ніж мають де тинятися, хай веселяться у клубі», — каже «продюсер», який наразі є тут єдиною штатною одиницею. Тобто сам і музику вмикає, сам на гармошці грає, сам і підлогу миє після всіх.

Тільки цього року на вулиці, де живе Микола Степанович з родиною, виділили для житлового будівництва сім ділянок, як кажуть на волинському Поліссі, — поселів. «Я, коли давно тут починав будуватися, був лише третій, а тепер — ціла вулиця. Та навіть хати-пустки, які родичам уже не потрібні,  купують і облаштовують собі нові обійстя», — каже він. На місці колишнього колгоспу на посели виділено аж 22 ділянки. Це — інформація від великоглушанського сільського голови Євгенії Наливайко. Будівельний бум у селі, де, за луцькими мірками, вже й ворони розвертаються, Мельник пояснює просто: ягоди, гриби, риба... Можна виживати. І саме село — не пустка. У день сім автобусів через Невір проходять, і шість із них — через Ветли — Любешів — Маневичі чи через Камінь-Каширський — Ковель — їдуть до Луцька. Таким чином село, про яке самі місцеві кажуть «хоч вір, хоч не вір, а я їду у Невір!», пов’язане з усією Волинню.

Раніше чимало невірців, розказує завклубу, були орієнтовані на сусідню Білорусь. Міцні тамтешні колгоспи зманили чимало робочих волинян. Заманили якраз тим, що давали житло. Не квартири навіть, а добротні будинки, з усією інфраструктурою в селі. «Але тепер і в них не скрізь добре. Село Малинівка недалеко від Невіра — кілька хат залишилося... А скільки концертів ми там дали! Добротна відкрита сцена, на якій виступали, стоїть і досі... А нема вже кому співати, місто поглинуло села», — ділиться Микола Степанович. І пригадує свою розмову з колишнім головою колгоспу з білоруського села. «У вас ще люди будуються? — запитував голова. — То у вас ще співають у селах солов’ї».

Сьогодні невірці ремствують, що не можуть вільно, як раніше, перетинати державний кордон: Україна і Білорусь вже не союзні республіки, а окремі держави. А кордон же пройшов «по людях». До сусідніх білоруських сіл, у яких у невірців багато родичів, кілька кілометрів. А їхати треба аж через Дольськ — це вже понад 20 кілометрів. Десь за кілометр-два від центру Невіра — озеро Біле (назване так за чисту воду і піщаний берег). Кордон проходить по середині водного плеса. Та торік білоруси почали ставити свої прикордонні стовпчики на території, яку жителі Невіра і сусідніх Ветел споконвіку вважали «своїми». Їхні предки там сіно косили, збирали гриби-ягоди, ліс садили і ліс рубали. А за якимось положенням про демаркацію кордону це мало відійти білорусам, і саме вони б уже контролювали рівень води в Білому озері. На захист державного кордону стали селяни, було багато тут чиновників, експертів, нарад і засідань. Сьогодні ніхто не може достеменно сказати, як справа вирішилася, але, кажуть невірці, білоруські прикордонники тут поки «не шастають».

СЕЛФІ З... СИНОМ ЯНУКОВИЧА

Кілька років тому Невір пережив велику оказію, від якої в багатьох жителів збереглися селфі з самим сином тодішнього українського президента — Віктором Януковичем-молодшим. Тільки, звісно, не всі вам тепер їх так одразу й покажуть. Тоді Невір, що у Любешівському районі на Волині, став однією з точок міжнародного змагання позашляховиків «Ukraine trophy 2011». На маршруті син Януковича і сам сідав за кермо джипа, але у Невір він прибув... із неба — гелікоптером. Руслана Куявович, завуч місцевої школи, пригадує, що був він досить демократичним, селфився з усіма, хто хотів. А хто тоді, питається, не хотів?!  Руслана Євгенівна і завклубу Микола Степанович й організовували (за дорученням) відзначення свята Івана Купала для учасників «Ukraine trophy 2011».

Мельник пригадує, як із району привези велику сцену, сценарій же вони «діставали» аж у Білорусі. «Ціле село тоді ішло подивитися!» — згадує він. Приліт президентського сина на гелікоптері й Купала з ним залишиться для невірців і округи найяскравішою подією десятиліття. Що є, те є. Переживали, як ті джипи проїдуться по незайманій поліській природі, але хто тоді людей про це питався?..

CЕЛО БЕЗ БАРУ

На центральній вулиці Невіра увагу привертає «Корчомка». Це приватний магазин, у якому продають «все, що в селі потрібне». Власник (виходець із села) вдало використав історію села. Колись на цьому місці стояла справжня корчма, місце так і називалося — «корчомка». Офіційно у Невірі немає жодного бару! Напевне, це чи не єдине таке село на Волині... Як кажуть, «хоч вір, хоч не вір, а поїдь у Невір і перевір». А що там кому і де наливають, то історія замовчує. Горілку гонять, «бо без неї нічого в господарстві не зробиш». Але щоб так, як чула недавно в селі Матейки у Маневицькому районі, де на кожні 10 хат — одна самогонна «точка», то у Невірі наче й  нема. Інакше б люди, які п’ють і спиваються, просто б не брали поселів, не будувалися, не їздили б на заробітки у Польщу-Росію, як масово їздять невірці (та й уся навколишня округа).

Село має перспективу. У місцевій неповній середній школі — майже 90 учнів. Є дитячий садочок. У місцевому клубі  «продюсер» має кілька  крутих художніх колективів. Найвідоміший — фольклорний ансамбль «Пацьорки», який цього літа виступатиме на міжнародному фестивалі «Берегиня» у Луцьку. А ще є вокальна група (співають вчителі й батюшка), є група «Невісточки»... «У нас на вечорах ще танцюють краков’як, польку, «яблучко». Під  гармошку — «сербіянку», — каже Микола Степанович. — І навіть старовинний танець  «лисий». Це нешвидка полька з приспівами «Чого ти, милий, без волосся остався? Не було розчоски, то не розчесався».

Щоправда, ремствують невірці, що за територіальним поділом їх віднесли до Великоглушанської сільради, а історично вони співіснують з Ветлами. У Велику Глушу в день іде аж два автобуси. О 7 ранку і о 17.20. А на Ветли значно легше добратися. Цікаво, що більшість невірців і договори уклали з сімейними лікарями з Ветел, а не з Великої Глуші. В останній — лише амбулаторія, дільничну лікарню закрили, а у Ветлах є аж п’ять ліжок стаціонару, за які навколишні села повоювали ще.

Колись Невір був відрізаний від усього світу Прип’яттю, яка так розливалася, що священик приїжджав аж улітку, коли вода спадала, і на кладовищі відспівував по десятку покійників, які мали необережність померти навесні, під час паводку. Навіть нині, коли мене з Великої  Глуші у Невір підвозив  місцевий  священик — отець Олександр Шпаковський, де-не-де дорога «пружинить», це колишні «прірви», через які й не могли з Невіра вибратися. Але село — це люди. Вони повертаються у рідний Невір, будуються у ньому, отже, тут ще довго співатимуть солов’ї.