«Поза п’ятьма елементами»
Так назвала свою персональну виставку, що відкрилася в Дитячій академії мистецтв, що на Оболонi, відома київська художниця Валентина Чайковська.
«Життя було б не цікавим і не наповненим, якби ми не оновлювалися і не відроджувалися знову. Спокій, лінощі та сита впевненість у собі — не для живого розуму і шукаючого серця. Щоб розбудити себе, потрібні зусилля, потрібні сили духу відкрити в собі диво — наповнитися світлими часточками. Яких немає в п’яти земних елементах. Саме вони будуть розчиняти, оновлювати, лікувати не тільки самого художника, але й тих, хто буде дивитися його картини. Наповнивши себе, своє серце, під животворним впливом натхнення, ми зможемо надихати один одного» (Валентина Чайковська).
Ідею, або, як нині кажуть, концепцію виставки визначено самим «простором» — Академією мистецтв, але Академією дитячою. Отже, дитинство як пора казкового, буквально — причетного до казки щастя, і водночас учнівства.
Картини Чайковської різні. Часом це роздуми про майстерність і натхнення, «творчий досвід» художниці, перетворений на чергову чудову казку («Пісня про диво і нескінченне полотно», «Двері між реальністю»). Але частіше зміст картин Валентини Чайковської і ширший, і вужчий. Ширший — бо в них ідеться, як мовиться, про вічне: про Бога, про любов, про життя і смерть. Вужчий — бо ця «тема» незмінно взята у витончену і багато прикрашену судину навіть не притчі, а якогось містичного афоризму, зрозумілого, певна річ, тільки Утаємниченим («Немерзнуча глибина», «Додому», «Поза п’ятьма елементами»). Та насправді мати справу з Утаємниченими — задоволення сумнівне. Принаймні якщо є вибір. А вибір є. Адже диво — це не тільки важкодоступне прозріння, але ще й свято і веселі, добрі чари. Принаймні — так гадають діти.
Дітей у картинах Валентини Чайковської безліч. Їх присутність та участь перетворюють глибокодумні таємні обряди на прекрасні, затишні казки з кришталевими замками, що мають багато крихких, тендітних башточок; про загадковi печери, веселих, добрих чарівників і скарби-талісмани, що можуть творити всілякі чудеса. Діти сміливо і весело стверджують, що світ «поза п’ятьма елементами» може розверзтися в будь-який момент («Був рожевий сніг...»), та це не тільки абсолютно не страшно, а й навіть дуже захоплююче. Замість того, щоб приймати поважний вигляд і вдавати iз себе розумну особу, вони вважають за краще пускати мильні бульбашки («Дитяча гра») і запалювати бенгальські вогні («Засвіти!») — і виявляються тисячу разів праві. Принаймні саме діти допомагають дорослим розiбратися в їхніх непростих взаєминах зі світом і один з одним («Майстер вітража, що дивиться крізь століття», «Завжди відкрите небо») — або принаймні спрямовують їх на шлях, що все-таки ще може привести їх до істини («Квітка папороті»). Можливо, це стосується й самої художниці; написаний нею портрет доньки — не тільки вияв материнської любові, але й, здається, знак вдячності («Моє продовження. Женьшенятко»).
