Прапори і люди
Новий фільм Клінта Іствуда носить назву, яка наперед визначає як пафос, так і спрямування картини — «Прапори наших батьків» («Flags Of Our Fathers»). Досить звично для Іствуда — як для публічної постаті, адже патріарх Голівуду відомий своїми ультраправими переконаннями. І дещо парадоксально для Іствуда-режисера, що уславився, в першу чергу серед поціновувачів інтелектуального кіна, неквапними психологічними драмами на кшталт «Малої за мільйон доларів» чи «Чарівної ріки», а до батальної тематики ніколи не був схильний. Адже «Прапори» — саме військова драма з часів Другої світової.
А втім, сюжет є лише приводом, щоб, знов-таки, заглибитися в розробку індивідуальних доль. У «Прапорах» оповідається історія трьох хлопців — індіанця Айри, англосаксів Дока та Рені, які брали участь у захопленні японського острова в 1944 році, і, серед іншого, виявилися причетними до встановлення американського прапора на одному з тамтешніх пагорбів. На їхнє нещастя, фотографія цього патріотичного вчинку стала надто популярною і зробила всіх трьох загальнонаціональними знаменитостями.
Отже, дві теми «Прапорів» — люди на війні та поза війною. В окопах усе зрозуміло — небезпека, смерть чатує поруч, безсилля і розпач відчувають ті, що вціліли, ті, що втрачають одне за одним своїх бойових товаришів. Але в мирному житті ще складніше: тягар слави виявляється непідйомним і кожного ламає на свій лад. Айра, який взагалі не був на тій вершині, починає спиватися. У Рені прокидається безмежна корисливість, але йому так і не судилося знайти навіть пристойну роботу. А Док, хоч і вижив, і вибився в люди, мучиться від постійних кошмарів — для нього бій усе триває і триває. Механізм міфотворення, як його показує Іствуд виявляється не менш безжальним, аніж снаряди японців.
Власне, воєнні сцени зрежисовані професійно і масштабно. Досить переконлива масовка і моменти бойових зіткнень, з їх вогнем та жорстокістю. Проте найбільш цінні — епізоди тиші. Такі, наприклад, як розмова про дівчат у кубрику; але замість фотографій своєї коханої Айра кладе на стіл світлини з катуваннями та стратами, що їх чинять японці полоненим, а з радіо в цю мить під веселу музику лине жіночий голос: «Вона кохає тебе, ти дочекаєшся її поцілунків…» — і від того всього хлопці завмирають, неначе закляклі. Тобто — мала б бути стандартна сцена про дівчат, — натомість, як виявилося, про смерть. Тонко продуманий, гарний момент, і у фільмі є декілька таких знахідок — як в режисури, так і в операторській, акторській роботах.
Отож під кінець намічається відчутне протиріччя — між цим чітко окресленим людським виміром і закладеною режисером патріотичною інтонацією. А в самому фіналі Іствуд, замість того, аби зосередитися на сцені безтурботного купання відділення Айри і Дока — коли всі хлопці ще щасливі, веселі та живі — все ж дає загальний пафосний план гори з прапором і моря з кораблями аж до обрію. Прапори батьків перемогли тих, хто їх, власне, ніс під кулями. А разом з тим — програв і фільм.
