Про мистецькі явища та потребу змін

9 березня у Національній опері України відбулися вручення Шевченківської премії й урочистості з нагоди 194 річниці від дня народження Кобзаря.

Цьогорічними лауреатами стали: режисер Олександр Дзекун та актор Володимир Петрів за виставу «Берестечко» Рівненського обласного академічного українського музично-драматичного театру; письменниця Любов Голота за роман «Епізодична пам’ять»; композитор Геннадій Ляшенко за кантати «Містерія тиші» та «Вітражі й пейзажі» для хору a cappella на вірші Тараса Шевченка і Богдана-Ігоря Антонича; режисер Віталій Малахов, актори Наталія Сумська і Богдан Бенюк за виставу «Про людей і мишей»; поет Петро Перебийніс за збірку «Пшеничний годинник»; скульптор Василь Сідак за серію дерев’яної скульптури; кінорежисер Михайло Ткачук за документальний серіал «Загадка Норильського повстання»; художник Валерій Франчук за цикл картин «Розгойдані дзвони пам’яті», присвячений жертвами Голодомору; вокальна формація «Піккардійська терція» за концертні програми 2003—2006 років і письменниця Віра Вовк (Бразилія) за книжки «Сьома печать» і «Ромен- зілля» та переклади творів української літератури португальською мовою. До речі, Віра Вовк відразу оголосила, що її премія (130 тисяч гривень) піде на створення фонду для перекладів мовами світу творів сучасних українських письменників.

Нагадаємо, що цього року було висунуто 64 претенденти. У процесі відбору деякі номінанти відкликали свої кандидатури, зокрема, актриса Галина Стефанова і режисер Василь Вовкун. А дехто із членів Шевченківського комітету вийшов із його складу. Дедалі частіше звучить питання про легітимність самої нагороди і, як наслідок, про потребу змін у механізм її функціонування. Що потрібно зробити, аби не піддавати девальвації авторитет Шевченківської премії — «День» цікавився у членів Шевченківського комітету.

«Найперше я хотів би сказати, що вибір цьогорічних лауреатів оцінюю позитивно їхні роботи — це мистецькі явища, — зазначив В’ячеслав Брюховецький. — Єдина прикрість, що кілька сильних номінантів, зокрема, Василь Портяк і Олег Скрипка не стали лауреатами». «На мою думку, треба вдосконалювати сам механізм висунення на премію, — продовжив він. — Не може бути 60 номінантів на останньому турі голосування... Тільки в літературі є десять імен, яким можна присудити Шевченківську премію! Вважаю, що одне оповідання Василя Портяка варте часом десяти романів інших письменників! Однак ми діяли за статутом Шевченківського комітету. Очевидно, треба пропонувати внесення змін до нього».

«Висування на здобуття Шевченківської премії чимось нагадує радянську систему, — підтримує свого колегу по Шевченківському комітету Микола Жулинський. — Бо, по правді кажучи, які там громадські обговорення... Один номінант має можливість привезти свою виставку/спектакль на перегляд у столицю, а інший — ні. Ми, зазвичай, зосереджені на культурно-мистецьких подіях, які відбуваються у Києві, Львові... А що знаємо про те, що цікавого відбувається у Симферополі? В Ужгороді? У Дніпропетровську? На сьогодні Україна — це розмаїття оригінальних творчих імен, яскравих творчих індивідуальностей. Тому потрібно створити експертні комісії, чиїм завданням буде відслідковувати впродовж року, які з мистецьких подій стали явищами, а відтак пропонувати їх для розгляду Шевченківському комітету. А вже після присудження премії треба організовувати презентації, перегляди, виставки лауреатів. А то як буває — оголосять переможців і за якийсь час всі про них забули. Багато хто відразу й не згадає, хто торік був серед лауреатів... Тому, очевидно, зміни до статуту Шевченківського комітету на часі».