Продовження гри
Прем’єра вистави «Ендшпіль. Кінець гри», яка відбулась на сцені Київського театру на Подолі й показана в рамках ХI театрального фестивалю «Мистецьке Березілля. Лідери», стала другою виставою самобутнього українського режисера Олега Ліпцина за п’єсами Семюеля Беккета. Першою була моноп’єса «Щасливі дні» з постійною актрисою Ліпцина Аллою Даругою.
Порівнювати вистави, розділені більш ніж чотирирiчною перервою, — заняття явно програшне, але варто відзначити одну особливість, властиву, швидше, режисерському почерку Ліпцина. Зовні флегматичні, повільні тексти Беккета Олег Феліксович намагається наповнити максимальною експресією, урівноваженою характерністю акторів. Саме цим поєднанням — комічно, характерно обдаровані виконавці плюс гострі драматичні акценти всередині вистави — було відзначено й «Ендшпіль».
Найбільш органічно таке поєднання вдалося самому режисеру, що зіграв одну з двох центральних ролей. Його герой, який шкутильгає, іронічний і дуже вразливий — своєрідний блазень епохи абсурду, справді дуже беккетовський персонаж, який весь час чекає чогось, — життя, кінця, чи початку, і здійснює рішучий крок, тільки коли вже не залишається зовсім ніякої надії. Те ж, з деякими обмовками, можна сказати і про Аллу Даругу, яка зіграла епізодичну роль. У Гедимінаса Седерявичуса (виконавця головної ролі — Хама), за його фактури, яка майже ідеально підходить для втілення парадоксалістської драматургії, витримувати заданий малюнок виходило не завжди. В цілому ж вистава вийшла нерівна — ефектні, чітко «промальовані» початок і фінал, однак — збій ритму в середині; дія немов починає утопати в тексті, стомливо затягуватися, статика слова витісняє свободу гри, якої завжди вміли досягати в Театральному клубі Ліпцина.
При всіх нерівностях, однак, «Ендшпіль. Кінець гри» на сьогодні — одна з найцікавіших київських вистав. Знову підтвердилося, що Ліпцину вдалося зробити те, на що наш репертуарно-корифейський театр давно не здатен, — знайти адекватну сценічну мову для драматургії XX століття в її найвидатніших зразках. Прищеплювати нашому закам’янілому, засліпленому класичним снобізмом театру вишукану авангардну породу — завдання майже нездійсненне. Але Ліпцин і його компанія продовжують гру.
