Професійно- технічне виживання
Ще якихось 10—15 років тому ніхто і гадки не мав, що найпрестижнішим і найприбутковішим промислом стане посада реалізатора на ринку. Не продавець, не торговець, а саме реалізатор. Чомусь саме цим незграбним породженням новоязу гордо величають себе колишні слюсарі та фрезерувальники, прохідники та вчителі, інженери і навіть держслужбовці, які змінили теплі кабінети чи похмурі цехи на місце за прилавком. Дивно, але в Луганську, як, проте, і по всій Україні, де з кожним днем продовжують зростати і множитися базари та ринки, торгові ряди та ларки, завжди знаходяться бажаючі поповнити собою ряди негоціантів. А як же заводи? Як фабрики? Як школи, зрештою? Де взяти їм необхідних фахівців? Останнім часом нарікання на брак високопрофесійних кадрів стали все частiшими. Не вистачає кваліфікованих токарів і металістів, зварювальників і будівельників та ще багатьох робiтникiв. Зате явно відчувається надлишок перукарів, продавців, кондитерів, кухарів, бухгалтерів. Із проблемою зіткнулося багато підприємств, навіть ті, які пропонують досить високу зарплату.
«Так, — говорить Олександр Востряков, заступник начальника управління освіти та науки Луганської облдержадміністрації, — така проблема є. Ті підприємства, які пропонують зарплату в 450—500 гривень, часто не можуть знайти висококваліфікованих робітників. Хоч є і щасливі винятки — до залізничного ПТУ відбою немає від бажаючих, адже провідники, шляхові обхідники, машиністи сьогодні заробляють більше, ніж професори. Так що залізниця, наприклад, такої біди, як брак фахівців, не знає».
Олександр Михайлович бачить у проблемі браку кваліфікованих кадрів кілька аспектів. По-перше, багато підприємств по п’ять-шість років не діяли і руйнувалися, а коли нарешті запрацювали, то виявилося, що фахівці за цей час знайшли собі застосування в майже єдино можливому місці — на базарі. Повернути їх тепер на заводи майже неможливо, та й чи треба? Адже кваліфікацію втрачено, і щоб її повернути та підвищити відповідно до нових вимог, треба людину перенавчити за рахунок підприємства. По-друге, професійно-технічна освіта утримується за рахунок коштів державного бюджету, який хронічно його недофінансовує. Якщо тут не зробити серйозних кроків, систему профтехосвіти можна взагалі втратити.
Законодавці це розуміють. У 2003 році відбулися парламентські слухання на тему «Становище і перспективи розвитку професійно-технічної освіти в Україні». За результатами слухань було прийнято постанову, і прем’єр-міністр Віктор Янукович дав доручення відповідним міністерствам і відомствам розробити механізми її реалізації.
Нова концепція, яку розробила Академія педагогічних наук України, передбачає, що людина може і повинна навчатися протягом всього життя, підвищувати свою кваліфікацію чи міняти професію. «Ми зараз у нашому ПТУ впроваджуємо ступінчасту систему навчання. Її зміст у тому, що учень може, згідно зі своїми бажаннями та можливостями, отримати кваліфікацію робiтника, а згодом, якщо до того він проявив здібності, провчившись ще якийсь час, — майстра чи техніка. Але для цього ще має бути конкретне замовлення на такого фахівця від підприємства. Ми також стараємось інакше структурувати перелік професій. Тепер учень може отримати комплексну спеціальність, що особливо важливо, скажімо, для сільського господарства. Сьогодні вже йдеться не про виживання професійно-технічної освіти, оскільки вона так чи інакше, зусиллями держави в ті роки, коли багато підприємств розвалювалися, вижила. Сьогодні ми повинні працювати над її модернізацією» — говориться в документi.
Нижню точку деградації економіки в країні вже кілька років тому пройдено. Багато великих підприємств повставали практично з попелу. Їм потрібні кваліфіковані робiтники, техніки, інженери. «Був час, коли керівники підприємств зовсім відмовилися від профтехнавчання. Віддали своє ПТУ управлінням освіти і навіть виробничої бази для учнів не надавали, — говорить губернатор Луганської області Олександр Єфремов. — Щоб вижити, ПТУ випускали майже виключно фахівців сфери обслуговування і харчування (кухарів, офіціантів, кондитерів), а також бухгалтерів. Сьогодні ясно, що цей ринок заповнено, що фахівців такого профілю вже надлишок, а токарів, зварювальників, фрезерувальників, слюсарів, металістів дуже не вистачає. Тому ми дуже вітаємо ситуації, коли керівники підприємств вже самі приходять і кажуть: я забираю ПТУ на свою базу, буду частково фінансувати його, готувати для себе фахівців. Так відновлюється ПТУ на підприємстві «Луганськтепловоз», деякі вугільні училища. Особливо це актуально для шахт, яким сьогодні не вистачає 13 тис. фахівців-прохідників, гірників, тобто робочих основних гірничих професій».
Найбільш прагматично налаштовані керівники підприємств вже зрозуміли необхідність такої взаємодії. Наприклад, Рубежанський хіміко-технологічний ліцей готує робочі кадри для казенного хімзаводу «Зоря». У цехах підприємства проходить не тільки виробнича практика, а й весь процес виробничого навчання. Відповідно до конкретних потреб заводу будується і коректується навчальна програма. Основне фінансування, як і скрізь, iде з держбюджету, але завод організував і оплачує зі своїх коштів доставку учнів до місця навчання своїм транспортом, харчування.
І все ж законодавчо фінансову і матеріальну участь підприємств у підготовці фахівців поки що не закріплено. Єдине, що сьогодні визначено законом, — це замовлення на підготовку конкретних фахівців відповідно до потреб підприємства. «Прийом до училищ і профтехліцеїв сьогодні зумовлений замовленням підприємства на конкретних фахівців. Область має програму розвитку профтехосвіти. Є проблема забезпечення якості підготовки, але загалом керівники підприємств задоволені рівнем випускників училищ», — відзначає Олександр Востряков. Минулого року училища і ліцеї закінчили 12731 випускник, і майже 90% із них влаштувалися за спеціальністю. Якщо врахувати такі обставини, що не дозволили приступити до роботи, як хвороба чи декрет, то відсоток запитаних фахівців надзвичайно високий — за відсутності, звичайно, потьомкінських сіл у вигляді липових довідок про працевлаштування. «Сьогодні всі, хто звертається до системи профтехосвіти за кваліфікованими кадрами, їх отримує. Держзамовлення на підготовку фахівців ми виконуємо на 100%. Інша річ, що підприємства самі не завжди спроможні визначити, скільки робочих тих чи інших спеціальностей їм необхідно на той момент, коли закінчить навчання «замовлений» фахівець. Підприємство не несе ніякої моральної та матеріальної відповідальності за відмову від працевлаштування випускника. Це дуже розхолоджує керівників», — підкреслює Олександр Востряков.
Училища в більшості своїй мають недостатню матеріальну базу, вони недостатньо фінансуються, особливо з комунальних послуг. Часто ці проблеми доводиться вирішувати місцевій владі, хоча, згідно із законом, вона цього робити не зобов’язана. А що робити, якщо в розпал зими ПТУ не опалюються — держбюджет не профінансував тепло. Гостро не вистачає майстрів виробничого навчання — учні непрості, багато хто — з проблемних сімей, вимагають особливого підходу і педагогічної майстерності, а зарплата майстра значно нижча, ніж на виробництві…
«Для того, щоб повернути тих, хто пішов із заводів і хоче на них повернутися, для тих, хто тільки вибирає робiтничу професію, потрібно створити умови, — впевнений губернатор Єфремов. — Адже в кожному суспільстві завжди є відсотків 10 людей, які завжди будуть самостійно визначати, де і як їм працювати, відкривати свої підприємства, свій бізнес, розвиватися. А більшості потрібно створити нормальні умови для роботи, запропонувати гарну заробітну плату, яка дозволяла б годувати сім’ю, навчати дітей, відпочивати і радіти життю. Значить, потрібні відповідні робочі місця. Коли я розмовляю з великими російськими підприємцями, навіть олігархами, а в Росії бізнес почав розвиватися раніше, ніж у нас, вони говорять приблизно одне і те ж: «Коли ми прийшли і стали крутими, то вирішили — у нас все є, і соціальна сфера нам не потрібна, це пуста витрата грошей. А потім попрацювали і зрозуміли, що людина, яка працює у нас на підприємстві, повинна мати теплий будинок, дитсадок і гарну школу для своєї дитини, у неї має бути нормальне дозвілля, можливості для культурного розвитку. Тоді вона і працюватиме на нас добре». І тоді вони повернули собі соціальну сферу, відкрили профтехучилища, курси перепідготовки кадрів і стали вкладати гроші в своїх працівників. Ми в своїй країні, в своїй області також до цього йдемо».
