Простіше, ніж рай

Знавців творчості Тиквера насторожують дві речі. Перша — американська студія «Мірамакс» у титрах. Друга — відсутність принцеси Франкі Потенте, яка вічно біжить, котру замінила ельфійська цариця з «Володаря кілець» — Кейт Бланшетт. І те, й інше — ознаки неухильного зближення зі всепоглинаючою «фабрикою мрій». Там, де «Мірамакс» — там, як мінімум, номінація на «Оскар». А Кейт Бланшетт, безумовно, набагато відоміша у Новому Світі, ніж будь-яка найталановитіша кінозірка з Європи.

З тією ж упевненістю, однак, можна назвати й інші, цілком європейські прикмети: сценарій Кшиштофа Кесьлевського і Кшиштофа Песецького, щемливу музику улюбленого Тиквером Арво Пярта і чарівнi ландшафти Італії, де проходить «Рай».

Проблема, як здається, не в географічних перевагах. У Тиквера були серйозні резони до зміни складових чергового успіху, і справа не тільки у прагненні до завоювання каліфорнійських пагорбів, коли вже таке було. Адже «Біжи, Лоло, біжи» стала не тільки найбільшим завоюванням режисера, але й прокляттям, — усі його наступні картини, на жаль, тепер сприймаються крізь призму тієї, нещодавньої сенсації. Мало хто пам’ятає про Тиквера — автора ранньої «Зимової сплячки», майстра томливих пауз і психологічних нюансiв, умілого творця ліричного простору, що вибухає на межі останнього, екзистенціального вибору. Простіше кажучи, режисеру необхідно було втекти від прудконогої «Лоли», щоб повернутися до себе.

«Рай» починається по- тикверівськи пізнавано. Польотом крізь комп’ютерні пейзажі; фатальним цоканням годинника; крупними планами стурбованої героїні. Після невдалого замаху на наркобарона, внаслідок якого загинули невинні, вчителька англійської Філіппа-Бланшетт опиняється в руках корумпованої поліції. Молодий карабінер Філіппо (Джованні Рібізі, який запам’ятався по ролях у «Рятуючи рядового Райана» Спілберга і «Загубленому шосе» Девіда Лінча) допомагає Філіппі спочатку тікати, а потім розправитися з наркомафіозі. На пару оголошено полювання. Така гостра експозиція передбачає постійно зростаюче напруження аж до розв’язки.

Ось тут Тиквер нагадує про свою владу над ритмом: чим далі, тим більше його уповільнює, при цьому не втрачаючи у видовищності. Вищезгаданий пейзаж Апеннін дуже тому сприяє — по суті, це вже поріг небес. Тут немає куди поспішати, час дано для очищення, для знаходження віри. Лола свою віру вигравала у призовому забігу; Філіппо і Філіппа знаходять віру одне в одному. Тиквер майстерно уникає і небезпеки захоплення солодкуватим мелодраматизмом. Герої у нього — не тільки закохані, але й дві споріднені душі, під кінець їх майже не можна розрізнити, обоє обстрижені наголо, в білому, з однаковими іменами. Вони вже — не від світу цього, тому що не тільки люблять, але й вірують. Це сходження одне до одного і разом — до неба, виконано зворушливо і виразно, є найсильнішим достоїнством фільму.

Так Тиквер «ліричний» пересилив Тиквера «адреналінового» простими, обкатаними засобами. Нехай це вже сто разів відбувалося в інших фільмах, про це не думаєш: беззахисні душі сідають у вертоліт і летять вгору, вгору без зупинки, нескінченно, за межі технічних, людських можливостей. І жодних східців до неба і вогненних колісниць. Тільки маленький поліцейський вертоліт.

Рай — це останнє слово на екрані.