...Просто «вау»!

Ішла я собі вулицею, аж ось підійшов чоловік і запитав, де тут поблизу автобусна зупинка. Я (на свою голову) детально розповіла, як дістатися пункту призначення. Не знаю, що в мені так роздратувало чоловіка, але він почав сваритися на мене, лаяти й плюватися. До мене, на жаль, пізно дійшло, що він зовсім п’яний... Уже тікаючій мені він закинув, що я й не українка зовсім, а «австріяка» якась.

Це не найгірше, що може статися. Якось в автобусі я поступилася місцем теж не зовсім тверезій пані, яка нарекла мене «дурой».

Коли ж доводиться оминути схвильованого від божественного нектару юнака, то серце зупиняється й холоне кров: а що, коли йому зараз захочеться побесідувати про життя і звинуватити мене в усіх смертних гріхах?

М-д-д-а... У страшний час живемо ми з вами... Страшно від того, що цей час робить з нами. А, може, це ми робимо його таким?

Мені точно не світить з’ясувати, що на нас чекає далі і як зробити світ прекрасним. Просто захотілося на мить уявити, що буде, якщо якась звичка (а в даному разі — жахлива залежність) поширюватиметься на людей, що, якщо її ніхто не спинятиме й не чинитиме опору, що, коли всі просто захочуть розслаблятися й розважатися разом із зеленим змієм? Уявила. Більше не буду...

Довелося мені прочитати одну статтю. У ній говорилося про те, що країни Великої сімки мають на меті знищити слов’янські народи за допомогою алкоголю. Вони, бачте, визначили нашу ахіллесову п’яту, і нам тепер нічого іншого не світить, крім того, щоб здатися на милість Божу, потягуючи з пляшки винце. Дуже різкий закид у бік Великої сімки, а який зручний для нас! Таке класне виправдання! І знову ми просто нещасні жертви, і знову нам нічого не залишається, окрім як з горя напитися... або з радості (привід ми завжди знайдемо). Можна «розважитись», бо виграв «Шахтар», бо в друга День народження, бо Новий рік, бо просто сумно, бо світ такий жорстокий, бо Вася мене кинув, бо так простіше, бо інакше не весело... А завтра ми це повторимо, і післязавтра теж, і... аж до посиніння.

Медики кажуть, що той, хто стабільно випиває хоча б трошечки раз в тиждень — алкоголік! Що ж, у такому випадку нам залишається порахувати неалкоголіків і дати їм якусь премію... Звісно, треба буде прослідкувати, щоб вони її не пропили. А Святе Письмо каже, що вино звеселяє тіло й душу, однак захоплюватися ним не слід. Але така порада явно не для максималістів типу нас. Нам, бачте, все й одразу — хліба, тобто горілки, і видовищ! Нам хочеться свята! Вічного свята! Ну, хоча б так, як у рекламі пива. Там стільки радості, веселощів — і жодних турбот! Там же дівки такі, що просто «вау». І мужики теж...теж не хочуть працювати й не хочуть тверезо дивитись на життя (у прямому сенсі слова). Але що там те пиво. Справжня казка починається після 11-ї години вечора. Вони думають, що наші діти вже сплять і не бачать цієї розкоші. Але ж ні. Єдине, чого не бачать ні діти, ні дорослі — це мацюпусінькі літери, які так самовіддано хочуть повідомити нас про якусь шкоду. Яка там шкода! Ми ж козаки! Згадаймо, скільки ми читали про доблесних предків. О, та вони ж і дня не жили без хмелю в голові. А Кирило Тур що казав? — «Людина — не скотина, більше відра не вип’є» (П. Куліш — «Чорна рада»). От і дудлимо, хто скільки може. А не може, то змусимо. Якщо поважаєш компанію, якщо любиш друзів, навіть якщо у тебе виразка, ти — ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ випити для годиться: «...тільки недобрі люди не п’ють» ( І. Нечуй-Левицький — «Старосвітські батюшки і матушки»).

Але ми ж усі добрі і всі однакові. Смокінг від Армані і спортивний костюм з троєщинського ринку можуть прийти в різні заклади й пити рідину різної вартості, але в кінці банкету і Армані, і Троєщина однаково будуть брудні, забльовані і, скоріше за все, під столом. А назавтра одного відкачуватиме симпатична модель, а другого виженуть з місця роботи, але й той, і інший захоче похмелитися. За барною стійкою можуть зустрітися маленька чорна сукня, у якої не складається з блондином, схожим на Аполлона, і потріпана міні-спідниця, яка прийшла сюди на роботу, бо з навчанням в університеті в неї не склалося. В обох життя шкереберть, вони подруги по нещастю. А цьому нещастю може допомогти тільки третя... гаряча та пристрасна Текіла. Вони домовляться зустрітися знову й зустрінуться. Коротенькі спіднички школярок здибуються перед уроками в туалеті чи парку, випивають Бір-мікс чи Ром-колу (адже це навіть не алкоголь, а просто так), набираються відваги й крутості та йдуть кадрити Петрусів. І все нормально, мама теж так робить, а тургенєвські бліді дамочки зараз нікому не потрібні!

Ми топимо у пляшці й щастя, й горе. Ми виглядаємо модно з банкою пива. Нам нав’язують таку поведінку екрани телевізорів, всюдисущий інтернет, реклама на вуличних стендах... Нам втовкмачують, що чудове життя починається тільки там, де є спиртне. І це дає неймовірний ефект! Нині молода людина, яка не п’є, не курить, займається спортом чи старанно вчиться, викликає здивування. А в отих самих п’яниць з’являється зневага до спортсмена й «комсомольця». Тобто у свідомості наших людей відбулася заміна понять, ми не можемо відрізнити, що добре, а що погане. Ми віримо, що реклама робить правильний вибір і показує нам тільки якісний товар. Нам не треба силоміць запихати інформацію в горлянку. Ні, ми, як собаки Павлова реагуємо на прекрасний голос з екрану, відкриваємо смердючий рот і поглинаємо, поглинаємо, поглинаємо...

Ми самі себе нищимо, без усіляких там «сімок». Але чому ми завжди так сліпо всьому довіряємо? Чому зовсім не фільтруємо інформацію? Це почалося, мабуть, як-то кажуть, ще з Петрового дня: колись ми вірили батюшці-царю, потім партії, тепер ми віримо рекламі. Яка страшна річ! Нами на відстані маніпулюють, вказують, що і як робити, а ми просто скачемо під чиюсь дудку. Невже нас, богоподібних, нас, царів природи, нас, що знають усе на світі, можна перетворити на зомбі? Хіба для того ми прийшли у цей світ, щоб споживати? Ми ж не просто ссавці, у нас є душа... Чому люди не хочуть мріяти про щось прекрасне, чому не ставлять високих цілей, чому шукають свята для душі там, де це особливо небезпечно для життя?

Я не знаю, хто там натискує кнопки, хто демонструє нам те, що ми бачимо, але я хотіла попросити, щоб нам показали інше життя, інший варіант щастя. Отакий, де... ну, ви ще пам’ятаєте, правда? Там щаслива, твереза сім’я, де тато не б’є дружину й дітей, де мама без цигарки, де діти без наркотиків. Покажіть нам хтось, будь ласка, справжнє, непідробне щастя! Покажіть нам те, чого дійсно треба прагнути! Покажіть, бо самі ми вже нічого не можемо!