Проти «духовного сепаратизму»

Події, які переживаємо протягом майже трьох останніх років, спонукають нас дедалі глибше осмислити себе в системі координат новітньої історії, аналізуючи уроки минулого й оцінюючи перспективу майбутнього. Проте ми розглядаємо лише власні історичні й політичні уроки, забуваючи про духовні першооснови. Варто заглибитись у себе самих, у власну свідомість і побачити там тяглість поколінь, а головне — великий дар українців — бути Божим народом. Саме про це одна з останніх книг «Дня» — «Повернення у Царгород».

ЧОТИРИ СОФІЇ ЯК МЕНТАЛЬНИЙ КОД ДУХОВНОСТІ

Мабуть, доволі символічно на обкладинці книги «Повернення у Царгород» бачимо прочинені двері. Насправді ми мало знаємо або інколи не хочемо відкривати меж знань, оскільки з незнанням жити легше. Але чи можна висловлювати подібні позиції зараз, у стані війни, коли варто розглядати свою державу не лише в системі політично-територіальних амбіцій? Повертаючись у Царгород, ми звертаємо увагу на потужні потенціали східної духовності, які водночас є в основі історії розвитку християнства в Україні. Візантія як особливий цивілізацій вимір, протиставлений Заходу; водночас уособлення «зламу» епохи християнства в ісламському світі. І ми є заховані там, у цій історичній платформі. Минулого року ми відзначали тисячоліття з дня смерті святого Володимира, князя Київського. Безумовно, про його постать можна багато дискутувати — це була людина сильної волі й характеру, пристрасті, спроб і помилок, невпинної боротьби, проте це був політик великого масштабу. Він бачив потенціали Київської держави і розумів, що її просто необхідно виводити на нові рівні, не просто політичні чи ідеологічні, а насамперед — релігійні. Те ж розумів його син Ярослав, який звертав ще більше уваги на духовне життя Русі. З 988 року бере свій початок історія християнського життя в Україні. Буквально для кожного руського князя Церква була важливим чинником державництва, адже це був міцний фундамент для розвитку суспільства, яке функціонувало на моральних основах. Лише події 1169 року, а саме — викрадення ікони Вишгородської Богоматері та розграбування київських святинь Андрієм Боголюбським — метафорично ознаменували початок історії не лише матеріальної, а й «духовної» крадіжки християнських першооснов Московією.

У книзі «Повернення у Царгород» дуже чітко систематизовано власне українське ментальне повернення до Візантії, до Константинополя-Царгороду: доба Київської Русі, козацька держава та сучасні магістралі Київ — Стамбул. Хоча змінені цивілізаційні виміри, релігійні платформи, та все ж дещо залишилося спільним. Згадаймо останні дії влади Туреччини проти Росії. Так, це рішення, зумовлені сучасними викликами і реакціями. Та чи не є вони підсвідомим наслідком столітньої боротьби за автентичність? Природним правом власника і дрібного злодюжки, який звик розживатися на чужому?

Повертаючись до українського виміру християнства, аналізуючи майже одинадцять століть цих пошуків, конфліктів і компромісів, розумієш, наскільки дорога церковного життя є звивистою і складною. Ми ніби й поверталися до Царгорода і знову-таки виходили з нього. Проте залишаючи за собою певні ментальні коди. Такими смисловими «стовпами» є чотири Софії — Київська, Константинопольська, Полоцька і Новгородська. Якщо про перші дві ми дещо знаємо, то історія двох останніх для багатьох практично невідома. Ці святині пов’язані з іменем князя Всеслава, постать якого в історії доволі неоднозначна. Онук Ізяслава Полоцького, сина Рогніди, став затято ворогувати з онуками Ярослава Мудрого. Проте у згадках літописців князь вирізнявся не тільки своєю бунтівною вдачею, а й заглибленістю у християнську віру. У Полоцьку він був фундатором будівництва храму святої Софії, який був не схожим на інші святині. У своїх політичних амбіціях Всеслав напав і на Новгород, проте він не знищив собору Софії, тільки забрав хрест князя Володимира Ярославовича, за правління якого було побудовано цей храм. Отож символіка цих двох храмів свідчить про ціннісні орієнтири руської влади, прагнення зупинити «принцип доміно» і зберегти «золоту епоху». Звичайно, ще однією ментальною картою для нас є Софія Київська. Мене вразив текст із екскурсії Сергія Кримського Софією Київською — «Ефект високого неба». Справді, ми часто не піднімаємо голови вгору, не розглядаємо храмових склепінь, водночас не хочемо бачити історії, витвореної над нашою головою. Ми не помічаємо здійнятих вгору рук Богородиці — Нерушимої Стіни, або ж Оранти; не бачимо численних ликів святих, не відчуваємо повітря минулого, піднімаючись на вершину дзвіниці храму Софії; зрештою, не хочемо відчувати оцього високого неба, безмежного внутрішнього простору, глибинних надбань. Київ, Константинополь, Полоцьк і Новгород — це більше, ніж географічні межі, це точки Мудрості минулого, надбань про які ми самі не знаємо. А варто було б знати, бо незнання — це поразка. Не розуміючи платформ минулого, не можемо виявити в собі внутрішню глибину, величезні потенціали всередині і нас самих, і нашої нації.

СИМВОЛІЗМ ЄРУСАЛИМСЬКОГО ХРАМУ

У книзі «Повернення у Царгород» мене особливо зацікавила стаття Дмитра Степовика «Три храми перед лицем Господнім: Єрусалимський Храм — Софія Константинопольська — Софія Київська: спільне та відмінне». У публікації автор розмірковує над історією святинь, проводячи паралелі. Проте, напевно, варто звернути увагу на метафорику Єрусалимського храму в контексті сучасних українських подій. Дмитро Степовик так зазначає у статті: «Споглядаючи, вивчаючи, досліджуючи знакові храми світу, слід пам’ятати сумну історію трьох Єрусалимських храмів. На те, щоб вони були створені, як бачимо, була воля Божа; але грішні люди перетворювали їх на вертепи розбійників. Ісус Христос за свого життя оплакував долю храму і всього міста Єрусалима, в якому Він бажав зібрати праведних людей, як квочка збирає курчат». Події, які переживаємо нині, свідчать про те, наскільки важлива присутність архетипу Храму, про що згадував у своїх публікаціях Сергій Кримський, у житті народу. Ми усвідомлюємо, що Церква — це моральний фундамент для суспільства, але водночас може бути політично спроектованою машиною пропаганди, яка із вченням Христа абсолютно не має нічого спільного. Варто лише пригадати останні заяви офіційної РПЦ, а також, на жаль, проросійськи заангажованого українського православного духовенства. Боляче відкривати соціальні мережі й читати спеціальні сторінки, які призначені обливати брудом братів у вірі, або банальну джинсу, що провокує до агресії та нових непорозумінь. Мабуть, цей біль можна гіпотетично порівняти з переживаннями Христа, Який ввійшов до храму і побачив там, за сучасними мірками, торговельний центр; у Святому Письмі сказано, наскільки Його гнів був великим, а розпач — безмежним. Я не хочу, щоб ми повторювали історію Єрусалимського храму! Так, важко знайти порозуміння і діалог, оскільки дійти до спільного знаменника, зважаючи на столітні колізії та перипетії, — цілком непросто. Але ми маємо вийти поза межі власних огорож і принаймні побачити одне одного, не жити у своїй витвореній системі; а відчувати єдність оцього високого неба над куполами Софії Київської. Негоже бавитись у «духовний сепаратизм». Знаючи про могутні духовні потенціали, маємо прагнути бути разом, зважаючи на хрещення в одній Володимировій купелі. Але це єднання не має бути наслідком політико-історичних амбіцій, але потребою, яка буде лікувальною протидією для будь-яких криз всередині українства.