Причесана Європа
Кількісно програма радує око: 16 фільмів представляють Австрію, Грецію, Бельгію, Італію, Іспанію, Велику Британію, Нідерланди, Фінляндію. Є навіть одна україно- голландська копродукція — півгодинна документалка «Хто ви, містере Джекі?» А щодо якісного наповнення, то тут поки впевненості менше. Як показує досвід попередніх Тижнів, картини підбираються швидше не за естетичним, а за ідеолого-географічним принципом. Тобто, Євросоюз повинен бути представлений максимально, у всій своїй демократичній різноманітності, блиску глобалізації та політкоректності. Актуальність фільмів і режисерів, відгук аудиторії та критики у своїх країнах при цьому, схоже, часто не враховуються. Тиждень формує такий собі європейський мейнстрім — рівні, традиційно зняті мелодрами та детективи. Не дуже розважає, але й без зайвого інтелектуалізму. Новий фестиваль переконливих контраргументів поки що не надав.
Так, відкрили Тиждень «Стерті сліди» (Іспанія) — найнудніше розмовне кіно про повернення героя до місць своєї юності, які ось-ось зникнуть унаслідок будівництва нового водосховища. Кіноманам, які уявляють іспанське кіно за стрічками, наприклад, Альмадовара, дивитися цей соцреалістічний опус було надто складно. Наступна картина — «Нещасливе кохання» (Фінляндія) — сприймалася краще, хоч би через витриманий протестантський моралізм. Нелегкий шлях бандита Алі до покаяння зображено по-північному скупо. Однак прекрасний дует виконавців головних ролей — Йорма Томміли (Алі) та Марії Йярвенгелмі (Інка) перемагає бідність зображення. Метушні та пристрастям їхніх героїв віриш.
Складніше із бельгійським фільмом «Закоханий Тома». Режисер П’єр-Поль Рандер пішов на досить ризикований формальний експеримент. До антиутопії він спробував приєднати екзистенціальну драму та лав-сторі одночасно. У такому собі наскрізь віртуалізованому майбутньому живе Тома, який страждає на важку форму агарофобії. Він не тільки боїться відкритого простору, але й людей, які можуть порушити межі його житла. Тому реальність сприймає тільки через екрани і монітори. Весь фільм — це низка великих планів найрізноманітніших людей, з якими спілкується Тома. Самого ж героя, замість якого — суб’єктивна камера, призначено побачити тільки у фіналі, зі спини, коли він, подолавши страх, виходить-таки на вулицю. У гранично традиціоналістському оточенні цей фільм, з його витонченими спецефектами, виглядає поки що найчистішим авангардом. Тома закохується, Тома страждає, але все це уявляється таким самим спецефектом, постановочним хитруванням, як і все інше. По суті, головне питання — виходити чи не виходити — гранично проясняється у перші п’ятнадцять хвилин, і що робити решту часу, — цілком незрозуміло. Тільки деякі моменти, в яких режисер дозволяє собі відійти від витриманої з учнівською старанністю лінії, прориваються несподіваною грою значень: «відеопоеми» однієї з героїнь — чудовий взірець відеоарту, або чудова гра Айлін Яй у ролі дівчини за викликом.
Проте «Закоханого Тому» на сьогодні хочеться назвати єдиним успіхом Тижня, бо тут, нехай не завжди переконливо, але відчувається дійсно самобутня авторська манера, рух пошуку, яким європейське кіно славилося завжди. Залишається сподіватися, що далі буде краще, і що Європа — хоч би на ці декілька днів, хоч би в очах київських глядачів, — не залишиться бастіоном непробудного реалізму.
