«Псевдопосткучмівська епоха»
Наприкінці минулого тижня прихильники Леоніда Кучми мали нагоду за бажання піднести келих шампанського, адже 14 листопада виповнилося рівно десять років від дня, коли Кучму вдруге було обрано президентом України. У першому турі він обійшов реально небезпечну для нього Канівську четвірку, в якій стався розкол. А в другому турі переміг «комуністичну загрозу» в особі кишенькового червоного лідера Петра Симоненка. Ця дата спонукала багатьох його фанатів пошаманити в дусі: «Пробач, Даниловичу!». Мовляв, ви хотіли пожити без Кучми — ось і живете. За його правління нібито була так жадана стабільність, а зараз, у посткучмівську епоху, почався бардак.
Воно нібито й справді так. Адже нинішнє керівництво країни прийшло до влади на гаслах повалення режиму Кучми, встановлення демократичних свобод, які придушував Кучма, підтримки свободи слова, з яким боровся Кучма. Обіцяли прозорі правила приватизації, зобов’язалися здійснити судову реформу, посадити бандитів у тюрми. Ось воно формально і виглядає, що на місці «режиму Кучми» постав «режим Ющенка».
Але давайте проведемо таку історичну паралель. Свого часу прихід до влади Хрущова аж ніяк не означав, що режим Сталіна знищено. Новий керівник намагався робити якісь ліберальні кроки; система справді стала м’якшою, не такою жорсткою до громадян, але сутність її не змінилася. Після приходу до влади 2005 року «помаранчеві» Президент Віктор Ющенко і прем’єрка Юлія Тимошенко теж начебто прагнули змінити систему, зокрема, реприватизували куплений «за копійки» металургійний гігант «Криворіжсталь», а потім на аукціоні в прямому ефірі продали його за набагато більші гроші. Проте цей перший крок виявився і останнім. Недавні інтриги навколо продажу Одеського припортового заводу, його туманна приватизація, а потім не менш туманне скасування приватизації найяскравіше демонструють, що прихід до влади нових людей аж ніяк не означає повалення минулої системи чи бодай реформування її.
Різниця між «режимом Кучми» і «режимом Ющенка» полягає лише в тому, що Кучма сам-один був арбітром, який карав і милував підданих. Тепер влада розповзлася по кількох кланах, які нещадно гризуться між собою. Щолравда, відсутність монополії у владі призводить до того, що засоби масової інформації, попри всю їхню заангажованість, мусять висвітлювати різні точки зору, мусять дотримуватися певних правил гри. А сама наявність бодай відносної свободи преси рано чи пізно приведе до встановлення однакових правил гри і реформування суспільства. Ось тоді ми й заживемо в посткучмівську епоху.
