П’ять кілометрів до повороту
Барак-Голь або Бараколь — кримське село в 5,5 км від Коктебеля біля південного підніжжя гори Узун-Сирт. Кажуть, ця гора — на рівній відстані до Північного полюсу і до екватора, а на її довгості — Єрусалим.
Бараколь — частина того одноманітного простору, що пролітає за вікнами автобуса Сімферополь-Коктебель — точка, загублена серед вигорілих рівнин і невисоких пісочно-коричневих гір, подекуди помережаних чорними смужками виноградників. Звичне змазане кіно в автобусному вікні — від вокзального гармидеру прямо до моря. Щоб змінити сюжет, треба зупинитися, не пропустити потрібний стоп-кадр — поворот на розбиту асфальтову дорогу з зупинкою, позначеною замизканою бетонною будкою.
Верхнім краєм Бараколь забирається у гори, нижнім — спускається в улоговину з пласким, як стіл, солончаковим озером на дні (з татарської «бари» — це вівчарка, а «коль» — пересихаюче озеро). Більшість обійсть бідні звичайною південноукраїнською бідністю. Клуб і фельдшерський пункт не працюють. Є зовсім осиротілі, покинуті хати з розбитими шибками, крізь які видно напівобідрані шпалери у зелену квіточку на голих стінах — від цих мальованих квіток чомусь стає сумно. Однак неперспективним — як вирішили десь у Феодосії — село не назвеш. Чисто, квітники при дорозі, ввечері загоряються вуличні ліхтарі, то на одному, то на другому будинку видно телевізійну тарілку. Ввечері і вранці вулицями проходять вгодовані корови, кози та овечі отари. Близькість до Коктебеля дається взнаки у тому, що рок від року тут все більше і більше оселяється іноземців — купують землю і будують хороми переважно москвичі, але вже отаборився і один німець: одружився з місцевою і тримає цілий готель для подорожніх з собаками. Є й баракольчани, що розбагатіли; про одного кажуть, що починав з продажу морозива та розмальованих гіпсових статуеток. Справжня американська мрія, правда, місцеві скептично зауважують: «В нього просто дружина пробивна».
Татари живуть на околиці, займають цілу вулицю. Святкуючи весілля, перегороджують ту вулицю шатром, ансамбль запрошують аж із Керчі. Ансамбль грає кримськотатарську естраду з постійними зривами в джазову імпровізацію так, що місцями виходить цілковитий «Пінк Флойд». За татарами — сільська «промзона», пахучий квартал хлівів, пташників і кошар. Інколи по головній дорозі з сусідніх виноградників проїздить трактор із завантаженим по вінця причепом; якщо наздогнати і підстрибнути, то можна вихопити синє або жовте гроно.
Автобус ходить двічі на день. Решту часу лишається сподіватися на милість тих, хто має власні колеса. Із 5,5 кілометра до Коктебеля п’ять випадає на шлях від села до повороту, і це не прості, а кримські п’ять кілометрів — вгору, під пекучим сонцем, у пилюці. Далі, на трасі — постійний потік автобусів і автівок. Але ж до нього треба якось дістатися. Середня швидкість пішохода — 5 кілометрів на годину, а тут менш ніж у дві не вкладешся, ще й згориш.
Так-от, для сільчан підвезти когось — це не бізнес і не поблажливість, а прояв солідарності. Байдуже, місцевий чимчикує по узбіччю чи легковажний турист у шортах і з рюкзаком. Підбирають без питань, без грошей і навіть без голосування. По дорозі розпитають, хто такий і звідки, розкажуть про себе, зроблять екскурс у місцеву історію. При тому що дешевша машина, то охочіше беруть. Лакована іномарка пронесеться повз, а розбитий, запилюжений, пропахлий бензином «Запорожець» з водієм, який уже і так запізнюється на роботу в готель у Коктебелі, зупиниться не один раз, щоб підібрати спочатку тебе, а потім ще й твою знайому, що забігла наперед, бо поспішає на літак. Казкове братерство водіїв та пішоходів, яке я не бачив ніде у світі.
Коли їдеш до повороту, годі відірвати погляд від схилів Узун-Сирту із зарослими зеленими ярами, схожими на велетенські петрогліфи, залишені іншопланетянами як орієнтири майбутнього приземлення. Правда, у цьому краєвиді дуже легко уявити літаючу тарілку, котра спуститься з неба, здіймаючи хмари куряви, і загрузне в озері трьома блискучими ногами. Прибульці кілька днів досліджуватимуть околиці й збиратимуть зразки, літатимуть над Бараколем на невеличких сріблястих модулях, розлякуючи чайок і дельтаплани. А потім, засмаглі, зібравшись додому, запропонують когось підвезти.
