Реставрація музичної історії

Напередодні вихідних з ініціативи Олега Скрипки столичний клуб Sullivan Room Kiev було перетворено на джаз-кабаре. Подібно до тих, що існували у 30—40-х роках. Зокрема, у Львові. Хоча у ті часи виступи джазових оркестрів були дуже популярні загалом у радянській Україні, але у близькому до кордону місті Лева природно побутувала європейська культура джазу, притаманна Польщі, Франції... Там повсюди — в непідробній атмосфері елегантності та шику ресторанчиків і кав’ярень — виступала «Капела Яблонського». Її «кістяк» складали: керівник і скрипаль, якого усі інакше, ніж Ябцьо не називали, та два музиканти — Анатолій Кос-Анатольський та Богдан Весоловський. Власне, творчість останнього лідер «ВВ» ретельно «реставрував». Як результат, незабаром вийде сольний альбом.

Богдан Весоловський почав писати пісні у 16 років. А десь у 20, будучи студентом Львівського університету та Вищого музичного інституту ім. Миколи Лисенка, став популярним. Його «Чорні очі», «Усміх», а особливо «Прийде ще час» лунали на велелюдних концертах, студентських забавах і в помешканнях львів’ян. У 1938 році, передчуваючи прихід радянських «визволителів» у Галичину, він виїхав на Закарпаття, яке тоді називали острівцем української незалежності. Звідти подався до Австрії, відтак — до Канади. Помер у Монреалі у 1971 році, залишивши по собі велику пісенну спадщину — понад сто творів. Серед них — своєрідний гімн української повоєнної еміграції у Канаді —«Лети, тужлива пісне».

На Батьківщині його композиції продовжувалися виконувалися у 50-х, 60-х і 70-х, але прізвище автора через політичні мотиви не називалося. Тільки у другій половині 80-х на одному з концертів гурту «Львівське ретро» Богдан Веселовський був уперше згаданий як корифей української естрадної пісні. «У запропонованому мною джаз-кабаре канкану не буде, — говорить Олег Скрипка. — Натомість буде реставрація української музичної історії. Зокрема, творчості Богдана Весоловського і українського джазу початку ХХ століття. Під ці пісні колись витанцьовувала вся галицька і буковинська молодь».

Слухаючи нову сольну програму Олега Скрипки, в якій прозвучали і світові хіти «Fever», «Tombe La Neige», «Rien de Rien», я згадувала, як колись натрапила на пісенник моєї бабусі-гімназистки польської гімназії ім.. Е. Ожешко в Тернополі. У ньому акуратним дівочим почерком були написані найбільш співані тоді пісні, зокрема Січових Стрільців. Тримаючи їх в руках, я думала: а що, власне, знаю про бабусине дівування? Гортаючи пісенник, натрапляла на заборонені твори, які виконувалися у її домі, коли на свята з’їжджалися рідні, двоюрідні, троюрідні. І то вже була історія українського руху опору.

«Олег Скрипка втілює такі проекти, які в незвичний спосіб піднімають питання нашої ідентичності, — розмірковує знавець джазу Олексій Кохан. — Очевидно, сучасним молодим людям цікаво дізнатися, що співали і танцювали їхні бабусі та дідусі, прабабусі та прадіди у 30—40-х роках. Дізнатися про тих, які створювали і популяризували міський романс як жанр... До речі, певні тодішні твори могли конкурувати зі світовими шлягерами! Звертаючись до нашої музичної спадщини, ми, до певної міри, встановлюємо зв’язок між поколіннями». На джазові вечорниці Олега Скрипки, що відбудуться у згаданому клубі Sullivan Room Kiev, можна буде також потрапити 1 та 8 квітня.