Рік маленьких-великих ініціатив

Цей рік був насиченим різноманітними проектами та акціями, ініційованими небайдужими українцями. Їх було багато, і вони були різними — масштабними й локальними, резонансними й непомітними, веселими й серйозними, результативними й такими, які працюють на перспективу. Проте всі вони, безперечно, складаються в мозаїку «живого суспільства». Протягом року «День» відслідковував хороші й потрібні ініціативи громадян — як у столиці, так і в регіонах, писав про них, спілкувався з ініціаторами. Ми відшукували «маячки» небайдужості по всій країни, і, приємно це усвідомлювати, їх легко знаходити. Вибір був важким. «Короновані» нашим виданням — це ті проекти, які є красномовними, помітними, які уособлюють усе те, що різні люди в різних містах робили протягом року і продовжують робити далі.

Корону «Дня» за безкомпромісну відданість нормі здобули два всеукраїнські рухи «И так поймут!» і «Не будь байдужим», які не бояться руйнувати стереотипи щодо непопулярності та комерційної непривабливості української мови. Натомість утверджують і поширюють думку, що українська — «мова успіху». Крім того, це ще й своєрідна боротьба не лише із суспільною пасивністю, а й із особистісною лінню: хочеш, щоб поважали тебе і твою мову, — дій, роби щось, обстоюй свої права.

Як розповів «Дню» Роман МАТИС, засновник інтернет-спільноти «И так поймут!», яка обстоює інтереси українськомовних споживачів, усі учасники руху обрали неагресивні методи впливу — пишуть листи та звернення в головні офіси компаній, подають заяви в Службу захисту прав споживача тощо. А ще ведуть чорний список компаній, які ігнорують потреби українців, та альтернативний список компаній, де можна отримати ті самі послуги, але українською.

А що робити тим, хто не може обстояти своїх прав, є незахищеним і безпомічним, як, наприклад, безпритульні тварини? Цього року на їхню долю випало чимало людської жорстокості, особливо під час підготовки до Євро-2012. Утім, цей рік відзначився також і великою кількістю людей, яким не байдужа доля цих тварин. Серед них — Андрій ПРОКОПЧУК, ентузіаст із Рівного, який створив фонд допомоги безпритульним тваринам і власноруч майструє для них інвалідні візочки. Саме за свою діяльну доброту, яка надихає, пан Андрій дістав корону від «Дня».

Ще одну корону «Дня» — за світоглядну норму — здобули два проекти — «Таблеточки» та «Листи ангелів», націлені на допомогу онкохворим дітям. І один і другий проекти рятують життя маленьких пацієнтів: перший купує ліки, другий — зігріває душу малюків, надихає й дає віру в життя. У новорічній анкеті «Дня» журналістка, перекладачка та літературний критик Ірина Славінська пише про «маленькі речі, які дають змогу триматися й покращувати світ навколо себе»: «У моєму баченні 2012-й став роком «маленьких» ініціатив. Роком маленької приватної благодійності». Як і громадська активістка Ганна Гопко, Ірина Славінська серед людей і речей, які надихають, називає ініціативу «Таблеточки». Проект Олі Кудіненко простий, але дієвий: збираючись у поїздку за кордон, людина може купити там кілька упаковок ліків, яких немає в Україні, і привезти сюди. Це виходить недорого, але охочих долучитися виявилося достатньо, щоб збирати ліки на величезні суми. Потім Ольга придумала ще одну акцію — «Життя чи гаманець»: повернувшись із подорожі, можна віддати євроценти, пенні та інші монетки, які в Києві не можна обміняти, на потреби дітей. Ця акція також виявилася більш ніж успішною. У свою чергу, волонтери проекту «Листи ангелів» пишуть листи дітям, котрі перебувають на лікуванні в Національному центрі раку, міській онкологічній лікарні, «ОХМАТДИТі» та Чорнобильському центрі. Інколи «ангели» приходять до малюків у гості і проводять разом із ними час: гуляють, малюють, розмовляють. «Це різні за віком і соціальним станом люди, але всі вони сьогодні перебувають на одній хвилі з цими дітьми. У багатьох випадках між «ангелом» і дитиною зав’язується досить міцна дружба, яка триває й після повного одужання дитини», — розповіла «Дню» координатор проекту «Листи ангелів» Марія АЙЛЕН.

Усі ці проекти, а також багато інших, про які регулярно писав і пише «День», наочно демонструють, що бути добрим, співчутливим, небайдужим та ініціативним — це норма. Норма, яка має укорінитися в суспільній свідомості.

ХАРКІВ

Олег ПЕРЕГОН: «Уперше громадські організації почали діяти злагоджено»

Громадська екологічна організація «Зелений фронт» з’явилася в Харкові 20 травня 2010 року. Рух «Зеленого фронту», як зазначається на його сайті, виник «стихійно», у зв’язку з масовим вирубуванням дерев парку Горького для будівництва дороги, що з’єднала елітні райони міста. Упродовж кількох днів кількість захисників парку зросла з 2 до 200 осіб, проте безпрецедентне вирубування зупинити не вдалося. Незважаючи на першу поразку, активісти «Зеленого фронту» постійно ведуть боротьбу з екологічними проблемами на акціях, пікетах, екологічних суботниках, у залах судів. Сьогодні організація нараховує близько ста осіб. Голова «Зеленого фронту» Олег Перегон наголошує, що рух не пов’язаний з жодними політичними силами, в чому його намагаються звинуватити представники владних структур. Рух підтримує низка інших громадських організацій правозахисного і природоохоронного характеру. «День» поговорив з ним про підсумки 2012 року для громадянського суспільства в Україні.

— Рік, що минає, на мій погляд, дорівнює десяти рокам розвитку громадянського суспільства в Україні, вважає Олег ПЕРЕГОН. — Я бачу не просто паростки, не просто кроки, а величезні, навіть фантастичні успіхи громадянського суспільства за 2012 рік. Було проведено багато мітингів, акцій, виступів. Уперше громадські організації почали об’єднуватися, діяти злагоджено. Це не завжди протести. Наприклад, чищення лісопарку — це мирна акція, і якщо раніше ми виходили самі, то тепер до нас приєднується кілька інших організацій і пересічні громадяни. Ми навчилися об’єднуватися, ми навчилися працювати в судах і вести діалог із нашою владою. Громадський рух розвивається ще й тому, що робиться дуже багато спроб його придушити, зацькувати.

— Яка ситуація на регіональному рівні?

— У нашому регіоні діє багато сильних громадських організацій, наприклад, Харківська правозахисна група під керівництвом Євгена Захарова, вона входить до міжнародної асоціації правозахисників. Є дуже діяльна організація «Ми харків’яни» і Дружина охорони природи університету. Існують маленькі організації на базі шкіл, такі як «Еко-129». Це вони ходили по всіх базарах і метро й роздавали зворушливі малюнки про те, що не можна зривати й продавати проліски. Харківська філія всеукраїнської організації «Мама 86» стежить за проведенням державних перевірок якості води.

Минулого року «Зеленому фронту» вдалося відстояти через суди кілька ділянок Лісопарку і захистити Рижовський парк у Пісочині — тепер там не буде ніяких споруд. Цього року в жовтні наша громадська організація підготувала і провела фотовиставку в Нюрнберзі, присвячену екологічним проблемам. Ця виставка вийшла народною: ми звернулися до всіх харків’ян з проханням принести свої роботи, і в Німеччину поїхало близько 500 фотографій. Виставка планувалася всього на кілька тижнів, але її й досі не зняли, оскільки вона викликала інтерес і резонанс. «Зелений фронт» також активно долучився до процесу написання «Громадської оцінки екологічної політики», члени організації склали кількох великих глав. Це величезна праця, яка охоплює минуле десятиліття. 27 грудня її опублікують і передадуть у Європейський Союз.

— Які перспективи вашої громадської ініціативи і громадських організацій України, на вашу думку?

— Перспективи громадського руху пов’язані з вивченням і застосуванням чітких механізмів дій у конфліктних ситуаціях. Наприклад, якщо рубають дерева, існує чіткий механізм, як це зупинити — зателефонувати до певних інстанцій, у міліцію, екоінспекцію, подати заяви до прокуратури. Цей механізм треба чітко знати. А поки що найефективнішим методом є вийти і набити пику тим, хто рубає, але це має змінитися.

Для розвитку перспектив громадського руху дуже важливо добитися вирішення кадрового питання. Скажімо, на державні посади в екології мають призначати фахівців-професіоналів, а не партійних босів. Адже неправильне екологічне рішення може вбити тисячі людей.

ДОНЕЦЬК

Роман МЕДВЕДЄВ: «Якщо хтось змінить країну на краще, то це будуть громадські об’єднання»

Зазвичай студенти є найактивнішою частиною населення. Активісти Донецького осередку Фундації регіональних ініціатив — підтвердження цього. Цьогоріч вони провели багато громадських акцій, серед яких: освітній табір для студентів FRI Business Camp, спільна екологічна акція «Зробимо Україну чистою в Донецьку», акції, спрямовані на захист демократичних цінностей та свобод. Це одна з небагатьох організацій, яка цього року показала свою реальну роботу. На питання «Дня» відповів заступник голови ДМО ВМГО «Фундація регіональних ініціатив» Роман МЕДВЕДЄВ.

— Як на загальнонаціональному рівні розвивається культура громадського спротиву?

— Культура громадського спротиву... Звучить так, ніби це мистецтво, яке входить у життя пересічного українця ще у дошкільному віці і яке він несе по життю, адже знає свої права та свободи і хоче користуватися ними на сто відсотків, задля гідного життя. Було б непогано, чи не так? Та насправді маємо кілька десятків, у найкращому випадку, сотень діючих об’єднань, які всі звикли називати громадськими організаціями та позиціонувати їх з якимись, вибачте, сектами чи угрупованнями, які тільки для того й існують, щоб заробляти на комусь гроші. Ще маємо приблизно 45 мільйонів людей, що найцікавіше — більшість із них «знають», як змінити країну, що потрібно вдіяти задля добробуту України. До цього висновку дійти неважко, достатньо лише потрапити на їхню так звану «політичну кухню». Але ці люди нічого не роблять. Отже, нібито маємо нескінченний ресурс далеко не останнього за інтелектом народу світу; нібито маємо купу проблем, які всі хочуть вирішити; нібито маємо демократію, під крилом якої можна все це вирішити. Чого ж тоді бракує? Риторичне питання. Якби знав, напевно б, уже відбувалися зміни. Ось такий невеликий опис громадського спротиву. Проте віримо, що ці «секти», «угруповання» зможуть зорганізувати процеси, які нагадають громадянське суспільство.

— Яка ситуація на регіональному рівні?

— Щодо нашого регіону — Донецького басейну — то, на мій погляд, ситуація лише трохи відрізняється від загальноукраїнської картини.

Ми супротивилися деяким законопроектам, вказали на всі підводні камені законопроекту про вищу освіту, відстоювали право біля бетонних стін облдержадміністрації на свободу мирних зборів, пікетували за свободу слова, відстоюючи TВi, ще були чорнобильці, підприємці, ну і загалом всі, права котрих було порушено. Але це все! Це саме ті організації та об’єднання, які є. Де ж звичайний робітник, де домогосподарка? Відповідь: «Моя хата скраю». Думаю, не всі знають історію про Пастера у роки Великої Вітчизняної: «Спочатку вони прийшли за євреями, але я не був євреєм, не вступився... Коли вони прийшли за мною, вступитися було уже нікому».

— Яким став 2012 рік для громадянського суспільства в Україні — чи відбулися якісні зміни щодо втілення ініціатив, нарощування їхнього впливу?

— Мені дуже важко відповісти на це питання. Адже сказати, що нічого не змінилося, — це обманювати себе, але сказати, що зважають на нашу думку, — теж не до кінця бути чесним з собою. Багато чого було. Були й ініціативи, було й відстоювання прав, були й перемовини з владою, спроби стати відкритішими. Можете заперечити мені, сказавши, що все це було передвиборчими піар-кампаніями. Можливо. Тому нам залишається зачекати та добре виконувати свої обов’язки громадянина європейської держави. Тоді ми побачимо, чи була робота ефективною, чи пішла коту під хвіст. Але однозначно, можна сказати, що курс обрано, ресурсів багато, тому думаю, що нам усім варто очікувати ще ефективнішого 2013 року. Залишається тільки сказати: «Дякую, 2012!»

— Які перспективи вашої громадської ініціативи і громадських організацій в Україні, на ваш погляд?

— На мій, безумовно, суб’єктивний погляд, якщо хтось змінить країну на краще, то це будуть громадські об’єднання, які зможуть підняти народ, які донесуть до кожного в країні їхню значимість та вплив у суспільстві. Громадські організації мають великий плюс. В їхніх «редутах», частіше за все, проактивні люди, які вже сьогодні готові до змін, дуже добре знають свої права та обов’язки й уміло ними користуються. Їх не потрібно мотивувати, а в нашому випадку це дуже важливо. Наступний плюс організацій — це їхня інформованість, вони знають про плюралізм, вміють аналізувати ситуацію та знаходити вихід. Я вважаю, що майбутнє — за громадськими організаціями. Вони спроможні зробити позитивні зміни в суспільстві. Але гуртом і батька легше бити, тобто потрібно об’єднуватися, консолідувати сили та робити свою звичну справу: творити громадське суспільство камінець за камінцем. Щодо організації, до лав якої входжу я, то навіть і не сумніваюся у її майбутньому. Воно буде великим і світлим, і все це можна побачити, лише раз глянувши в очі будь-якому «фрішнику», а в них — величезна спрага творити.

ВОЛИНЬ

Марія ДОМАНСЬКА: «Важливо знати, як мирним способом вплинути на важливі для громади рішення»

Минулої весни Волинь була схвильована повідомленням про відміну поїзда «Ковель-Чернівці», котрий єднає наш край не тільки зі столицею Буковини, а й зі Львовом, Івано-Франківськом. Тобто потенційні пасажири були б позбавлені зручного і доступного виду транспорту, водночас — і зв’язку з Західним регіоном. Тоді народ підняли хлопці й дівчата з Асоціації молодих реформаторів (АмоРе). Підписи проти скасування потяга збирали в Інтернеті, на вулицях і площах волинських міст та сіл. «Волиняни відстояли свій поїзд на Чернівці» — повідомляла і газета «День» 17 травня ц. р. А «закрутила» цю акцію громадського спротиву Марія ДОМАНСЬКА, журналіст за освітою і молодіжний лідер за покликанням, нині — заступник голови Асоціації молодих реформаторів.

— Відомих останніх фактів мирних зібрань як форми громадського спротиву на Волині згадую небагато. Одразу на думку спадають лише найсвіжіші. Наприклад, протести водіїв маршруток через конфлікт Луцької міської ради з одним із перевізників. Акція проти згортання свободи слова та на підтримку телеканалу ТВі, на яку прийшло аж з десяток осіб, а саме: журналістів, котрим ця свобода слова була ще потрібна. Акція фермерів та селян у смт Ратне, яким підприємства з виробництва молока не виплатили грошей. Прикро лишень, що кожна друга така акція мала політичний підтекст.

Загалом же, на мою думку, Волинь сама по собі останнім часом небагата на будь-які акції спротиву громади. Важко сказати, з чим це пов’язано. Можливо, причина у відсутності громадських лідерів, готових відповідати за ідею та дії, можливо, пасивність і часткова консервативність населення, яке не дуже спровоковане до змін та відстоювання своїх інтересів? Проте віриться, що громадський рух на Волині таки оживе й буде дієвим. Щодо останнього, то згадується потяг. Йдеться про ситуацію із Львівською залізницею. Шляхом уже апробованих інструментів впливу на владні рішення (звернення, збір підписів, створення медіа-дискурсу) ми спровокували керівництво області та Львівської залізниці змінити рішення. В результаті потяг не скасували, а навпаки: замість чотирьох днів курсування на тиждень було відновлено щоденний його рух. Якщо робити висновки у контексті ефективності кампанії, то важливим було те, що активісти дійсно знали, як мирним способом можна було вплинути на важливі для громади рішення. Головне при організації подібних кампаній — орієнтуватися у свої правах та правах громадської організації, інструментах впливу, також розуміти, які функції виконують різні органи публічної влади. Ці знання дозволяють відстоювати інтереси у громаді. Наша ж організація надалі представлятиме інтереси в першу чергу молоді. Ми маємо намір сформувати в молоді уміння ефективно та розумно представляти свої інтереси на рівні діалогу влада-громада та спонукати їх до цього діалогу.

Проте згадана мною історія — чи не одиничний випадок успіху і результативності громадських ініціатив Волині. Якщо ж вийдемо на всеукраїнський рівень, то показовими є акції по всій Україні на підтримку покійної Оксани Макар. Громадськість на національному рівні дійсно мала запит на чесне, відкрите та справедливе правосуддя і уважно стежила за усім процесом до кінця. В результаті надзвичайного суспільного інтересу суд засудив злочинців. Таке публічне обговорення історії Макар є прикладом яскравого громадського контролю роботи судів та правоохоронних органів. Люди розуміли, що у нинішній ситуації суди могли «зам’яти» справу, і не допустили цього. Суттєву роль тут зіграли медіа.

Важко охопити весь простір громадського сектору України, втім, на мій погляд, Україна за уже майже минулий 2012 відзначилася яскравими протестними акціями. Це і «Податковий майдан», і протести афганців, не можна не оминути й акції під Українським домом. Ці факти стали доказом того, що українці готові мирно відстоювати свої права та захищати інтереси. Вони готові мерзнути, жити тижнями у наметовому містечку на майданах, малювати транспаранти та викрикувати цілодобово слогани. Це відрізняє нас від Європи, де протестні акції, як передають ЗМІ, завершуються розбитими вітринами, підпаленими автомобілями тощо. Хоча хтозна, що може чекати на нашу з вами країну, в якій більша половина народу висміює свого президента, в якій парламентарі, навіть новообрані, окрім методів кулака, не знають інших для досягнення консенсусу в країні, де рівень свободи слова та дотримання прав людини різко впав.

Інколи складається враження, що народ перевіряють на терпимість. А її в нас дуже багато. І яким би не був гнів, та його прояв не відзначається радикальністю й різкістю. Чи погано це, чи добре у нинішній ситуації — важко сказати. Направду українці або дуже мирні громадяни і готові йти до діалогу з владою відверто мирним шляхом, або людям настільки все байдуже, що поодинокі акції громадського спротиву — це нікчемні спроби народу сказати владі: «Гей, ми тут є. І ми тут ще й живемо!»