Розкажіть про свій «День»

2021-го «Дню» виповнюється 25, тож цей рік ми пропонуємо провести по-особливому. Нещодавно ми розпочали публікувати історії авторів, експертів та журналістів про власні стосунки з «Днем» (див. статтю «Чверть століття — з «Днем»). Запрошуємо і вас, любі читачі, до розмови — адже в кожного був свій шлях до «Дня», свої улюблені рубрики й автори, власне бачення ролі нашої газети. А наші читачі — наш найцінніший капітал!

А зараз — про «уроки» «Дня» від наших власкорів та експертки. 

«ДЕНЬ» І Я: ДИСТАНЦІЙНА ІСТОРІЯ ТВОРЧОСТІ

Iван АНТИПЕНКО, власкор «Дня», Херсон:

— Знайомству з газетою «День» та її численними інтелектуальними проєктами я завдячую своєму доброму університетському другові Вадиму Лубчаку. Це був 2012 рік. Я працював у обласній газеті, а він — у редакції «Дня» в Києві.

Спочатку я просто читав сайт «Дня»: було цікаво, про що пише друг та які теми порушує видання. Помітив, що газета приділяє значну увагу регіонам. Читав круті матеріали з Донецька, Сімферополя, Луцька, Львова. Одного разу друг запропонував подумати над цікавими темами з Херсона, які, можливо, візьмуть у «День», якщо погодить головний редактор.

Так у газеті з’явилася моя перша публікація. Пригадую, писав про затоку Сиваш та лікувальні властивості грязей, а точніше — про невикористаний потенціал природної здравниці, що лежить у нас під ногами. До речі, з часом тему розкрутили. І сьогодні грязелікування, хоч і досі в примітивному вигляді, але популярне серед гостей області.

А газета з цією публікацією досі зберігається в мене. Як пам’ять. Це ще був той великий формат А2 — дуже крутий і впізнаваний на тлі інших.

Відтоді постійно читав «День» і шукав теми. Будучи початківцем у журналістиці, радів своїм новим публікаціям у авторитетному всеукраїнському виданні. А 2013 року мене запросили до штату на посаду регіонального кореспондента в Херсонській області. Саме в той час я планував змінити роботу і охоче прийняв пропозицію.

Далі було особисте знайомство з головною редакторкою «Дня» Ларисою Івшиною в Києві та з іншими колегами. І постійна робота над собою в професійному плані. Багато читав, глибше знайомився з проєктами газети і дивувався: як усе красиво і розумно поєднано. Бібліотека «Дня», онлайн-проєкт Україна Incognita, фотоконкурс, літня школа журналістики, глянець... Так, газета «День» не була і не є для масового читача. Вона для поціновувачів. І свого стилю, і своїх тем, і цінностей.

Специфіка регіонального кореспондента полягає в тому, що треба знати все про всіх. Але вибирати головне, відкривати цікавих людей, історії, порушувати складні теми, а про «просте» розповідати так, щоб його помічали і бачили цінність. Тому за ці роки було багато подорожей, репортажів, знайомств, фотографій, дуже різних текстів. І помилок, звичайно. Без них не буває. Але на них і намагався вчитися, реагувати на критику. І далі вчуся.

Газеті «День» я вдячний за цікаві роки співпраці, особисту творчу свободу, за довіру на відстані. За високі стандарти і повчальні приклади. «День» — це взірець багаторічної якісної журналістики. Це тверда державницька політика видання, увага до чутливих і резонансних тем. До української культури, книги, до великих українців у історії.

Тому в 25-річчя видання бажаю впевнено тримати високий професійний рівень, і, водночас, бути відкритим до новацій, якісних змін. У «Дня» є все для цього: чудовий колектив, який треба плекати, багата історія успішних проєктів, вдячні читачі і друзі.

ЖУРНАЛІСТ У «ДНІ» — «УНІВЕРСАЛЬНИЙ СОЛДАТ»

Тетяна КОЗИРЄВА, власкор «Дня», Львів:

— Моя особиста історія з «Днем» розпочалася 13 років тому — 2008-го.

Скільки за цей час зроблено матеріалів, навіть і не порахую. Колись намагалася. А потім закинула ту справу, бо безнадійна. Багато! І стосувалися вони різних тем — політики, економіки, суспільства, культури, хоча насправді мені ближче культурологічний аспект.

Але так склалося, що власкор «Дня» в регіоні — «універсальний солдат». І це, якщо відверто, спочатку мене, журналіста з великим досвідом роботи, лякало, а потім... Це «День», панове, і він один такий в українському медіапросторі.

Щодо моментів, які найбільше запам’яталися...

Коли готували святковий номер до 15-ліття «Дня», до мене о 16.30 зателефонувала керівниця відділу кореспондентської мережі: «Потрібно взяти два коментарі в людей, які читають «День» з першого номера».

Здавалося б, нічого особливого, якби не година звернення. Бо о 17.00 плівки мали їхати до друкарні. Газетярі мене зрозуміють!

Тобто часу на все про все в мене — пів години, впродовж яких я маю знайти перших читачів «Дня», взяти в них у телефонному режимі коменти, розшифрувати, відредагувати і закинути до редакції. Звісно ж, за умови, що ці люди мають бажання говорити.

Як ви вважаєте, виконала я завдання? Так! Робочого процесу не загальмувала. О 16.55 два коментарі були відправлені до Києва, а отже, плівки вчасно потрапили до друкарні і вчасно видрукувався тираж.

І лише потім я втямила, який це був екстрим. Але це мене не спантеличило. Тому й кажу: це «День», панове!

До речі: ось ці коментарі. Я їх знайшла в своїх величезних «денних» архівах.

«Галина IВАСЮК, лікар-невропатолог, сестра легендарного українського композитора Володимира Івасюка, читачка «Дня» з першого номера:

 — Газету «День» читаю від дня її виходу і до сьогодні. «День» — одне з небагатьох видань, яке не скотилося до жовтизни, бульварщини. Залучає до дискусій на своїх сторінках розумних, освічених людей, а особливо — професорсько-викладацький склад Києво-Могилянської та Острозької академій. Особливе значення для мене має сторінка «Україна Incognita». Я завжди цікавилася історією України, але, на жаль, за браком часу не завжди можу дістатися витоків. І в цьому мені постійно дуже допомагає «День», розповідаючи про такі нюанси, про які ми, пересічні читачі, навіть і не чули! А ще дякую газеті «День» за чудові книжки з «Бібліотеки «Дня». З нетерпінням чекаю презентації вашого нового видання — книжки «Сила м’якого знака» на Львівському форумі видавців.

Зенон ДМИТРОВСЬКИЙ, доцент кафедри журналістики Львівського національного університету ім.Івана Франка, автор книжки «Українське телебачення в ракурсі газети «День»:

 — Насамперед «День» для мене — це газета, яка від самого початку свого існування була пройнята духом держави. Мабуть, через це її можна вважати, з одного боку, вільнодумною, з другого — плюралістичною. Вона завжди об’єднувала суспільство. Особливо хочу зауважити актуальність тем, які висвітлював і висвітлює на своїх шпальтах «День», а також власну позицію «Дня» щодо проблем. Особливо наголошую на глибокій аргументованості матеріалів.

 «День» упродовж усіх років свого існування захищає національну гідність, право на рідну мову, культуру. І ще таке емоційне враження: газета не йде поруч із читацькою аудиторією — йде попереду читача, тому сприяє мисленню. Читачі через матеріали газети «День» сприймають світ, і це справді так! «День», на мою думку, репрезентує інтелект громади».

 Особистих вражень після цих коментарів не додаватиму — в них усе сказане, і я з тим цілком, на всі сто, погоджуюся.

Додам лишень, що робота в «Дні» дуже дисциплінує. І розвиває. Тому бути регіональному журналістові «універсальним солдатом» — незле. Точно знаю це — з власного досвіду.

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВИШУКАНІСТЬ СТИЛЮ

Олена ТАРАНЕНКО, кандидатка філологічних наук:

 — Якщо спробувати охарактеризувати «День», його команду, роботу і результати, я б сказала, що це «Вишуканість». Саме так — й інтелектуальна вишуканість стилю газети, книг і проєктів «Дня», й продуманість, уважність до кожної деталі, саме вишуканість представлення та аксесуарів кожної книги, виходу яких ми завжди чекаємо з нетерпінням.

 Звісно, я згадую ці книги насамперед не в своїй втраченій у Донецьку бібліотеці, а на полицях абсолютно порожнього приміщення в далекому 2014 кафедри журналістики Стусівського університету, коли ми робили перші кроки у Вінниці. 

Перші книги, які надійшли на кафедру від друзів, були від Лариси Олексіївни, з Бібліотеки «Дня». Згадую, як охоронець у корпусі не вірив мені, що ми дружимо з «Днем» і Лариса Олексіївна приїде до нас у Вінницю, «бо ж цю газету ми в церкві вголос читаємо, це така людина і така газета!» Пишаюся, що Лариса Івшина є почесним професором Стусівського університету, пишаюся дружбою, тішуся, що маю змогу долучатися до джерела інтелектуальної вишуканості!