«Русалонька» та вічні цінності: вірність, кохання, добро

Як маленький, так і дорослий глядач, прийшовши до Київського академічного театру ляльок, тепер має можливість побачити нову постановку «Русалонька» (її за мотивами відомої казки Г.-Х. Андерсена поставив режисер Юрій Сікало).

Драматичний конфлікт між двома різними світами — світом людини та міфічним простором — вже має місце в одній із вистав Театру ляльок. Згадаємо «Лісову пісню» за драмою-феєрією Лесі Українки, яку позиціоновано як виставу для сімейного перегляду.

У ляльковій «Русалоньці» глядач не лише насолоджується чарівним мистецтвом оживлення ляльки — «актори» говорять зі сцени про свободу, здатність до самопожертви в ім’я кохання, вічність душі й почуттів, а також про іноді жорстокий світ людей. Саме тому виставу «Русалонька» справедливо можна вважати досить універсальною щодо глядацької аудиторії: за своїм смисловим та емоційним наповненням постановку, здається, варто включити до «дорослого репертуару» театру.

Вже з перших хвилин вистави глядач опиняється у чарівному світі — підводному царстві з його волелюбними та прекрасними мешканцями. Морський світ неначе існує у величезному акваріумі, який також сприймається як мальовнича картина, котра живе своїм життям: то пропливає зграйка різнокольорових риб, то грайливі сестри-русалки святкують день народження своєї молодшої сестри, то чарівна Русалонька повертається з фатальної подорожі з іншого, надводного світу людей. Картини швидко змінюються — і от вже глядач опиняється у палаці короля, немов переключаючись із підводного царства свободи на матеріальний буденний світ людей з їхніми дріб’язковими клопотами та банальними бажаннями. Режисер використовує ефект затемнення, котрий дозволяє змінювати час і простір, структурно поділяючи вистави на невеличкі емоційно завершені сцени-картини.

Досить символічною є колористика вистави та її музичне рішення: демонструючи світ морських жителів за допомогою блакитних кольорів та повільної музики, час неначе зупиняється, адже у цьому просторі немає суєти, лише воля... Натомість світ людей — червоний, пристрасний, дещо агресивний. Людина — смертна, проте може любити, має душу, яка здатна піднестися до небес, заради чого Русалонька і мріє змінити свій риб’ячий хвіст на пару струнких жіночих ніжок.

У виставі Юрія Сікала використані ляльки-маріонетки, й ця досить складна система керування лялькою дозволяє творити на сцені неймовірні дива. Зворушливість, індивідуальність кожної ляльки поряд з її метафоричністю справляє неповторне емоційне враження: здається, жоден живий актор не зможе передати той філософський і чуттєвий посилання, особливу унікальну енергетику, якою наділено акторів-ляльок.

Протягом дійства, мабуть, кожний дорослий глядач вдається до здогадок: чи не змінить часом режисер фінал казки Андерсена, чи дозволить він чарівній Русалоньці пожертвувати своїм життям, перетворившися на піну морську?.. Проте фінал залишається цілком літературним, хоча й не сприймається песимістично: основним лейтмотивом сценічного твору є прославлення вічного, невмирущого кохання. Тому навіть коли Русалонька втрачає свою матеріальну оболонку, її почуття не зникають — цією любов’ю сповнений увесь світ. І хоча її не можна побачити й торкнутися, але Принца обіймає піна морська, даруючи йому світлі почуття. Знову згадується Мавка Лесі Українки: пам’ятаєте — «О, не журися за тіло»...