Що таке фашизм, Наталіє Михайлівно?

Справді, в чому головна біда нинішнього режиму? Звичайно ж, не в тому, що він «не любить народ». Питання про те, хто більше його «любить» — праві, ліві чи центристи, — можна було б вирішити, якби для цього існували умови — однакові для всіх правила гри. А саме цього — головного — і немає. Тому опозиція будь-якого кольору, якщо вона справді опозиція, має підкреслювати свою повагу до закону і акцентувати увагу на тому, що влада в більшості випадків ігнорує закон. Тому така явна неповага до Конституції (котру можна трактувати як образу) наводить на певні роздуми стосовно істинних позицій Наталії Михайлівни і її партії.

Тепер за формою. По-моєму, для нашої, звичайно ж, недосконалої Конституції підібраний не зовсім вдалий епітет. У тому сенсі, що у вустах прогресивного соціаліста обвинувачення у «фашизмі» виглядає дивно. Судячи з риторики вітчизняних лівих, наші власті винні в народній убогості, розвалі економіки, в розпродажу народного добра іноземцям, у втраті могутності й авторитету країни («розвал СРСР»). З усіма цими питаннями в товариша Гітлера («товариш» — партійне звертання в націонал-соціалістів) був якраз цілковитий порядок: народ нагодований, задоволений і вишикуваний, економіка справно виробляє танки, сусіди бояться. От якби прогресивні соціалісти вели мову про ущемлення особистої свободи та ініціативи (а значить, і відповідальності) або про те, що Конституція дозволяє чинити державі стосовно громадян як їй заманеться, — тоді б у них були підстави вживати щодо Основного Закону такі неприємні епітети. Щоправда, тут існує певна закономірність: ті, хто сповідає перераховані вище принципи, рідко кидається такими одiозним обвинуваченнями.