Що варто обговорити?

Які теми/проекти «Дня» виявилися найбільш цікавими для наших читачів торік? Які з них варто продовжувати? І які нові започатковувати? Про це говоримо з багаторічним симпатиком газети — письменником Михайлом СЛАБОШПИЦЬКИМ.

— Мені цікавий «День» ось уже сімнадцятий рік. За цей час газета стала моїм гідом. Цікавим співрозмовником, якщо хочете. Це справжня насолода — вести бесіди (коли вранішні, коли вечірні) з цікавим співрозмовником.

Щоправда, з роками я все більше стежу за гуманітарним блоком, який у виданні від самих початків дуже сильний. Хоча, треба сказати, політичний блок у «Дні» — теж професійний, а точніше буде сказати — діагностично точний. До слова, коли пропускаю якусь зі статей Оксани Пахльовської, Ігоря Лосєва, Сергія Грабовського чи Юрія Щербака, складається враження, що наче щось втрачаю. Так було і з матеріалами світлої пам’яті Клари Гудзик і Джеймса Мейса. «День» можна порівняти з магнітом, який до себе притягує оригінальних, глибоких авторів, як і, зрештою, читачів. Так би мовити, створює альтернативне середовище загальному інформаційному простору в Україні. Та показує, якою країна могла би бути. І може бути.

Особисто мені подобається, що «День» стежить за літературним процесом. Мало які з вітчизняних ЗМІ демонструють суспільству, що в Україні є цікава й сучасна українська література. Якби ми мали таких політиків, як письменників, то вже б диктували Європі деякі тренди. Отже, «День» з усіх суспільно-політичних друкованих видань найвиразніше подає літературний процес. Можна, бува, дискутувати, мовляв, хтось із письменників більше фаворизований, хтось менше, однак справа робиться. Я 40 років у літературі, й мені здається, що стільки цікавих літературних імен за останні десятиліття ще не було.

Кілька років тому «День» окреслив тенденцію, започаткувавши рубрику «Малі/Великі міста/села України». Добре було б також написати про Чигирин, Звенигородку, Глухів, Батурин... Бо вони змаргіналізувалися. Тяжкі випробування впали на тамтешніх людей, інтелігенцію зокрема. Мешканці великих міст можуть більше собі дати ради. А в маленьких містечках стало дуже важко жити. Від того й якість духовного життя падає. Це, мені здається, тільки тема «Дня». Пригадую, з великим інтересом читав мандрівки Володимира Панченка. Я й сам, або разом із журналістом видання, міг би з’їздити кудись, а потім зробити портрет містечка або містечок. Так би мовити, прокласти для читачів маршрути.

До теми благодійництва теж можу долучитися. (Досліджую її протягом двадцяти років. Навіть книжку видав про це.) Володимир Панченко писав про Чикаленка, Симеренка. Зараз тема меценацтва дуже актуальна. А в Україні на слуху, що називається, лише кілька імен. Насправді ж тих, хто підтримував нашу культуру і духовність, було багато.

Імпонує, що «День» живе динамічно: то фотовиставки, то поповнення бібліотеки в Чорнухах... До слова, зі здобутку минулорічного — глянцева вкладка «Маршрут №1» — багате (в різних аспектах) представлення України.

Бібліотечний проект — тема окрема. Його я би назвав громадянською діяльністю, яка будує українське суспільство. Одним словом, «День» — це соціально відповідальний бізнес.

Хочеться, зокрема, продовження серії про взаємини між Україною та її сусідами. Наприклад, про українсько-турецькі й українсько-румунські відносини.

Розумієте, українську історію ми тільки пишемо в цивілізованому світі. В європейських країн окремо є історії громадських рухів і жіночих організацій, історія мілітарна і політична, історія народу й історія держави... Тому фахові публікації на дану тематику — це створення української історії. Вона має бути прописана під найрізноманітнішими політичними призмами.