Щоб пам’ятали
Відомий російський актор Олександр Філіппенко презентував нову моновиставу «Один день Ивана Денисовича».
... Кожне загублене життя — це трагедія і терміну давності вона не має. У повісті Олександра Солженіцина автор розповідає нам про три головні життєві уроки, які необхідно засвоїти. Урок смерті, урок життя і урок пам’яті. Солженіцин повертає нам смак добра, зла і людяності...
І Олександр Філіппенко почав читати «Один день Ивана Денисовича». Сценографія Давида Боровського (це остання робота, нещодавно померлого великого митця) мінімальна і дуже образна: карта «Архипелаг ГУЛАГ» з позначками про тисячі загублених життів у сталінських таборах, чорний табурет, на якому стоїть запалена свічка, казанок, а в пляшці від молока гілка колючки. Все. Лише голос актора і солженіцинський текст. Буквально з перших фраз глядачі забувають, що перебувають на виставі. Здається, що ми всі потрапили в зону, і Шухов, що відсидів вiсiм років (зек зі стажем), вводить новоприбулих у курс табірного життя.
Сьогодні Івану Денисовичу нездужається. Він уперше проспав побудку, а за це належиться покарання. Мрія похворіти й відлежатися в лазареті так і залишиться у нього мрією. Температура 37,2 — мала для звільнення від робіт, та й ліміт хворих (дві людини) вже вичерпано. На дворі мінус 27, а в Шухова плюс 37,2. Чия температура переможе? Неквапливо Іван Денисович знайомить нас із порядками в таборі, начальством і його мешканцями. У кожного ув’язненого свій термін і своя доля. Хто з них вийде на волю? Як не зламатися й вижити, коли тебе майже за людину не вважають? Ми, як і Іван Денисович, відчуваємо крижаний вітер і холод, коли наглядачі змушують роздягнутися арештантів на морозі; і смак баланди з хлібом; і рука стискається, тримаючи шуховську кельму, немовби разом із героєм ми зігріваємося в процесі роботи...
Ми немов бачимо Шухова в тілогрійці, не помічаючи, що насправді на сцені стоїть актор Філіппенко в чорному сучасному костюму-трійці. Що це: магія театру, філігранна майстерність актора, геніальний текст Солженіцина? Мабуть, все разом створює цю зриму картину. Дивна річ, здавалося б, повість Солженіцина ти знаєш, її прочитано ще в період радянської перебудови, але розповідь Івана Денисовича, відтворена голосом Олександра Філіппенка, примушує хвилюватися, співпереживати, вона знову й знову розбурхує серце. Хочеться, щоб якомога швидше цей день закінчився, щоб він хоча б на трохи наблизив героя до звільнення. А скільки різних шухових так і не повернулося додому? Саме по них подзвін, щоб ми пам’ятали...
