Схід і Захід разом

Коли Олексій та Костянтин їхали з Харкова на Волинь, рідні і близькі проводжали їх зі сльозами на очах: «Там же кругом бандерівці! Чи повернетеся?..» Вони не повернулися. Не панікуйте: хлопці живі, здорові, ще й дуже щасливі. На відміну від знаменитого фільму Нікіти Міхалкова «Схід — Захід», у волинсько- харківського варіанту історії цілком благополучний епілог: за три тури минулорічних президентських виборів брати Цимбали, офіційні спостерігачі від Віктора Януковича, зробили свою «політику», одружившись з ковельськими дівчатами з «конкуруючого» штабу Віктора Ющенка.

До минулої осені ні старший, Костя, ні молодший, Льоша, особливо політикою не цікавилися. З іронією сприймали гарячі суперечки (до сварок доходило!) між батьками, бо тато був за Януковича, а мама за Ющенка. Та незадовго до виборів їм запропонували поїхати офіційними спостерігачами у Західну Україну. Обіцяли заплатити (і, до речі, не обманули). Ця обставина й відіграла вирішальну роль: подумаєш, прокатаєшся через пів-України, побачиш інший світ, інших людей, і за це ще й гроші заплатять. Не спинили й здивовані запитання знайомих і незнайомих: Невже справді до бандерівців зібралися?!

Про «бандьор» брати Цимбали мали таке ж уявлення, як більшість мешканців Слобідської України: фактично нічого конкретного, крім того, що всіх людей на «Западній» треба остерігатися. Їхали командою, котра отримала чіткі інструкції: з «місцевим населенням» у розмови не вступати, не їсти будь-де й особливо пам’ятати, що не варто брати нічого з їжі, коли пропонують «з рук».

— Вони потрапили на нашу виборчу дільницю у 12-й школі. Ми з Наталею подумали: хлопці здалеку, з дороги, й запропонували їм випити кави. А вони від нас мало не відсахнулися. Ми ніяк не могли зрозуміти — ніби ж нічим не образили, пропонували їм то бутерброди, то знов каву, а хлопці ніяк не «розколювалися», — сміється Іра Артемук, нині дружина Костянтина Цимбала.

Каву і бутерброди харків’яни прийняли лише з рук... директора школи, мислячи собі, що це офіційна особа, від котрої неприємностей чекати, вирішили, не доведеться. Проте до кінця першого туру вони так і не «розкололися»: трималися осторонь, спілкувалися лише зі спостерігачами від команди Віктора Януковича.

Подружила ж волинянок і харків’ян не вигадана політтехнологами «бандерівська» страшилка, а цілком реальна небезпека, коли надійшло повідомлення, що виборчу дільницю... заміновано. Звичайно, це була чергова провокація, що стало відомим згодом, але пережиті почуття наче відкрили братам очі і душі.

Іра працює бухгалтером в одній iз ковельських фірм. А Костя нині у Харкові, куди поїхав, щоб звільнитися з місця роботи. Правда, і у Ковелі йому, інженеру-електрику, роботи ще нема... З Костянтином ми спілкуємося по мобільному телефону, і мене приємно вражає його гарна, навіть вишукана українська мова.

— У Харкові мені найбільше не вистачає Іри та... української мови, — признається він.— До Ковеля я нею зовсім не розмовляв! Навіть у школі не вивчав, бо батьки по роботі переїжджали, до 15-ти років прожив у Ленінградській області. На канікули приїжджав на Харківщину до бабусі, але як вона українською розмовляє?..

— Як?

— Бабуля розмовляє, як усе її оточення, — харківським суржиком. Спасибі Ірі та «ді-джусу»: завдяки акції ми з Ірою розмовляли по дві-три години на день. А тут мені майже нема з ким поспілкуватися українською...

Змінам у життi Костянтин явно радіє. Дохолостякував майже до 30-ти, а кохання і дружину зустрів у тому краї, куди ніколи навіть не думав потрапити. Якщо у Харкові у нього склалося надто вузьке коло спілкування (дім — робота), то у Ковелі з’явилося дуже багато друзів. Він каже, що у нього тепер є три мами і троє батьків. Перші рідні, другі — Ірині, а треті — батьки ковельчанина Віктора, з яким познайомився під час першого туру президентських виборів. У них вони з братом i жили, коли приїжджали з Харкова на наступні тури виборів. — До нас ставилися, як до рідних синів...

На моє запитання, чому на Харківщині вірять у байки про «бандьор», Костянтин має одну відповідь: так потрiбно політикам... А коли українці зі Сходу на власні очі побачать, що на вулицях західноукраїнських міст і сіл не ходять ні бурі ведмеді, ні вояки з обрізами, а «націоналісти» — це гарні і розумні дівчата, тільки тоді вони можуть задумуватися над сказаним їм і мислити по-іншому.

Наша мама розказувала: за чотири дні на Волині жодного разу між людьми не чула розмов «про політику». Їхала додому — до самого Києва теж розмовляють «про життя». А за Києвом, каже, тільки «про політику» й чула...

Родинне гніздо братів Цимбалів — у селищі Елітна, від якого за 10 хвилин можна добратися до першої станції харківського метро. «Елітна» — бо у місцевому дослідному господарстві колись виростили новий сорт пшениці «Еліта». Менший з братів, Льоша, розповідає, що у їхньому селищі завжди було багато закарпатців. Директор господарства був родом із Закарпаття і охоче давав роботу землякам. І все ж тут завжди відчувався поділ на дві України...

З Льошею ми розмовляємо у ліцеї (колишнє училише «Ковельсільмашу»), де він працює майстром виробничого навчання (закінчив Харківський індустріально-педагогічний технікум). Його дружина Наталя, лікар-терапевт, була дуже зайнята на роботі, тому з нею зустрітися не вдалося. До Ковеля повністю російськомовний, Льоша вивчив українську за два місяці, й володіє, як і брат, нею краще, ніж немало корінних волинян. Каже, що спочатку Ковель видався харків’янам «справжньою Європою». Принаймні, такою вони собі її уявляли. Здалося, що навіть люди тут інші, ретельніші, наче більше порядку. А поживши, переконався, що порядок у нашій державі скрізь однаковий. У Харкові навіть набагато краще з роботою. Там нею «перебирають», якщо не задовольняє заробіток чи умови праці. А у Ковелі, як розуміє, проблеми з роботою. Ось і старший брат, випускник Академії інженерів міського господарства, поки-що «не затребуваний»... Як для Кості, так і для Льоші краще життя і «краща» Україна там, де їхні кохані дружини. Бо якщо чесно, то політика так і не стала вагомим об’єктом їхніх з братом інтересів. І все ж після виборів вони повернулися у Харків вже не тими аполітичними «пацанами», якими їхали на Волинь.

— Чому Східну Україну лякають Західною?.. — повторює моє запитання Олексій. — Бо маніпулюють людьми... Великий вплив має й Росія, від якої до Харкова близько...

— Але ж Харків — це перша столиця України!

— Радянської України, — вірно уточнює Олексій...

Рішення обох синів залишитися на постійне місце проживання у невідомій «Западній», ясна річ, трохи шокувало батьків. Вже їдучи на третій тур виборів у Ковель, Льоша взяв усі свої документи, бо у Харків повертатися не збирався. Мама, признається, дуже непросто пережила такі рішучі зміни у житті синів. Це ж двоє були біля них з батьком, і раптом — так далеко, у краях, якими лякають і досі... Та нині вона виношує мрію перебратися ближче до своїх дітей.