Сонцю перерізали горло

НЕЗРОЗУМIЛО, ЩО З НИМ РОБИТИ

Що робити з твором, — могутнім, осяяним великим талантом, який, начинивши твій мозок нестерпними, розжареними запитаннями без відповідей, не залишає надії.

Запитування і безнадія — поняття, які взаємно виключаються. Проте Ларс фон Трієр давно довів, що неможливе і нестерпне — його стихія. Саме в «Догвіллі» Трієр досягає безпощадної ясності, буквально: будівлі позбавлені стін, як і земля — обрію. Будови прокреслено білим на підлозі, немовби курсова якогось старанного архітектора; пейзаж обривається в нікуди, оскільки Догвілль обмежений межами чотирикутного майданчика. Опале листя восени, сніг узимку лягає чітко за контурами, не потрапляючи до «кімнат». Грюкають неіснуючі двері, гримить ланцюгом пес Мойсей, разом зі своєю будкою та мискою поспіх намальований на кону.

Городяни так само, на перший погляд, прозорі та зрозумілі. Простаки-провінціали. Олівія — чорношкіра й бідна, її дочка хвора, прикута до інвалідного крісла. Подружжя Генсон підробляє старовинне скло і продає його втричi дорожче. У непоказного Бена є вантажівка, він возить яблука, які вирощує похмурий і непривітний Чак, своєю чергою обтяжений сьома дітьми та сентиментальною дружиною. Білл, на жаль, злегка дурнуватий, а Маккей — сліпий, але вдає, що зрячий. У Джінджер є крамниця, де найпривабливіший товар — фарфорові дрібнички у вітрині. Марта дзвонить у дзвін у церкві, де й хреста не видно. За Ліз упадають усі чоловіки містечка, насамперед Том. Останній письменствує, водночас вимагаючи загального морального удосконалення, для чого щотижня веде зі співгромадянами бесіди у церкві про вміння прийняти, наприклад, божий дар.

І цей дар являється сам. Милосердя небес сходить в образі молодої блондинки Грейс (Ніколь Кідман), такої ж гарної, як і безгрішної, чуйної і розумної. Щоправда, в Догвіллі їй доводиться згрішити з голоду — вона краде м’ясну кісточку, яку вряди-годи дають Мойсеєві. Але це можна пояснити. Адже її появі передувала стрілянина, а потім із нізвідки випірнула чорна дорога машина, пасажири котрої дуже цікавилися долею дівчини. На щастя, Том устиг сховати її...

Давши Грейс тимчасовий притулок, городяни опинилися в складній ситуації. Грейс готова відплатити за гостинність, хоча б піти попрацювати у кого-небудь. Безкорисливе збентеження: та ні, ми не можемо прийняти такі послуги, і робити ж у нас особливо нема чого. Зрештою, Грейс залишилася. Допомагала кому як могла — поралася вдома, по господарству, з дітьми. Всі полюбили її, і вона полюбила всіх, особливо Тома. Так і йшли її труди та дні — в турботах про милих догвілльців, вдалині від чорних машин та їхніх пасажирів.

Глядач, який розслабився, потрапляє до пастки непомітно. Спочатку це схоже на відхилення сюжету, на збій у накатаній історії про простих і добрих людей. Але похибка розростається, як ракова пухлина, обплутує все і всіх тенетами розпаду, кошмар підступає кадр за кадром, розділ за розділом («Догвілль» виконано у формі кінороману на 9 розділів). З’являються оголошення — «розшукується злочинниця» з портретом Грейс. Догвілльські простаки перетворюються на чудовиськ. Підкреслено театральний простір фільму спрацьовує найстрашнішим чином. Камера не відвернеться, тебе примусять дивитися все. У кожному, включаючи дітей, відкриваються бездонні поклади збоченості, брехні та зради. Грейс оббирають, закидають брудом прямо у ліжку, б’ють, саджають на ланцюг, гвалтують, гвалтують і гвалтують.

ЖАХЛИВА ЛОГIКА ВЕДЕ ДО ЖАХЛИВОГО ФIНАЛУ

Коли навколо крейдяних контурів лягає ніжний білий сніг, Том, котрий давно зрадив Грейс, дістає картку, вручену йому колись людиною з великої чорної машини. Приїжджає цілий караван чорних авто. У одному з них — батько Грейс, могутня й небезпечна людина. Від нього вона й тікала, віддаючи перевагу скоріше згвалтуванню, аніж такій спорідненості.

Але він знайшов її, — щоб продовжити перервану тоді, її втечею і пострілами, суперечку про життєві принципи. Ця суперечка в катафалкоподібному «Кадиллаку», в останньому дев’ятому розділі — найсильніший епізод. Батько виступає суддею в розбраті Грейс із самою собою — як поставитися до донгвілльців, що втратили людську подобу? Можливо, вона зарозуміла в тому, що прощає людям таке, що собі не пробачила б ніколи?

Однак ще важливіші ті декілька хвилин, які Грейс проводить, вийшовши з машини батька, серед безмовних городян і бандитів. Її внутрішній монолог, — момент зламу, вирішення. Опинись вона на місці догвілльців, вчиняй, як і вони, вона не змогла б себе ні засудити, ні виправдати. Але що робити зараз, коли вже догвілльці цілком і повністю в її владі?

Вона обирає владу. Що значить — без Догвілля світ буде кращим. Після чого її нові підлеглі вбивають усіх. У тому числі дітей, навіть грудне немовля — на очах у дружини Чака. Потім саму матір.

Останній — Том, зрадник і бездар-писака, який мимрить: «О так, наочний приклад, наочний приклад». Кулю йому в голову Грейс посилає своєю рукою.

НЕВИДИМI СТIНИ ДОГОРАЮТЬ

А Мойсея, що все бурчить і гримить ланцюгом, Грейс велить залишити в живих. Він має рацію — у нього вкрали кістку. Може, в нагороду малюнок на підлозі раптово виростає в справжнього пса.

Фінальні титри йдуть на тлі чорно-білих знімків, зроблених у Америці 30-х років: безробітні і школярі, шахтарі і політики. За кадром звучить відомий хіт Девіда Боуї, який крутять на матчах НХЛ — дивна й зла деталь.

Але «Догвілль» — не антиамериканський фільм. Він не проти когось взагалі. Це фільм про Грейс і Догвілль. Про втрачену віру. Чи програв Догвілль, будучи знищеним? Чи програла Грейс, повністю відмовившись від своїх альтруїстичних ідеалів і убивши місто? Догвілль наздогнав її? Її, останню совісну істоту в цьому світі?

Неможливе здійснилося. Запитання залишилися.

Відповідей на них, як і раніше, немає.

Хіба що, декілька чужих слів, як епілог: