«Співоче земляцтво»

Словники визначають термін «діаспора» як національну чи етнічну спільноту за межами етнічних земель, яка відчуває духовий зв’язок із Батьківщиною. Звісно: українці Росії почувають духовний зв’язок з Україною (часто всупереч, ніж завдяки, адже за 20 років існування Українська держава небагато зробила для власних діаспор за кордоном). Невідомо, що більше лякає російську владу — зв’язок громадян Росії з Україною чи власне саме існування України. Але масований наступ правоохоронних органів РФ на далеко не масову культурну присутність України на російській території явно свідчить про параноїдальний страх Кремля перед українським питанням. Бояться в Москві, схоже, «націоналізму», «УПА», «Андрея Шептицького»... Саме такі слова під час обшуку в Бібліотеці української літератури в Москві вводили в комп’ютерний пошук співробітники 11-го відділу МВС РФ по боротьбі з екстремізмом, літературу саме цієї тематики вилучили під час перших двох обшуків. А 14 січня в бібліотеку нагрянув новий обшук — того ж відділу і, за словами директорки Наталії Шаріної, з тим же ордером від 27 грудня минулого року. Проте цього разу міліціянти були ще переконливішими — не тільки остаточно забрали комп’ютери, але й завдали тілесних ушкоджень Наталі Шаріній. МЗС України, як і після попередніх обшуків, відбулося туманною заявою про те, що ситуація навколо бібліотеки викликає широкий громадський резонанс. «Не випадково здаються, можливо, комусь у Росії рутинними дії правоохоронних органів щодо бібліотеки, як обшуки, проведені в ній, перетворюються в топові новини на стрічках провідних інформаційних агентств України», — сказав директор Департаменту інформаційної політики Міністерства закордонних справ України Олег Волошин у інтерв’ю журналістам.

Згадаймо, не надто активно відреагувало вітчизняне МЗС і на розпуск Федеральної національно-культурної автономії українців Росії, яку за словами російського міністра закордонних справ закрили через політичну діяльність. Сергій Лавров залишив українцям у Росії роль земляцтва — очевидно, по типу воронезького чи челябінського. Танцюйте, співайте — але не вивчайте історію, не вчіть власну мову, не відкривайте власних шкіл — бо це вже політдіяльність! Так-от, вітчизняне МЗС відреагувало на це дуже сміливо — запропонувало українцям Росії допомогу у відкритті нової організації... А якщо її за півроку знову закриють? Так і будемо «танцювати й співати», поки не набридне всім по обидва боки кордону й не махнуть рукою всі на той «духовний зв’язок»?

...Не випадково Людиною року за версією «Дня» було обрано Миколу Хрієнка — журналіста, який ще сім років тому усвідомив необхідність сказати світу й, найперше, Україні, що українці живуть і за Уралом, вони в різні часи освоїли цю територію, пристосували її до життя і пустили там українське коріння. Як росіяни вважають своєю велику частину української культурної й історичної спадщини, так і українці можуть претендувати на велику частину історії й культури Росії. Це нормальний культурний обмін. Але можливий він лише у висококультурному середовищі. А між спільнотами, в одній із яких б’ють жінку-директора бібліотеки, а в іншій співають «Мурку», — такий обмін неможливий. Краще зателефонуйте родичам і знайомим українцям у Росію і поговоріть з ними українською — підтримайте духовний зв’язок.

Семен НОВОПРУДСЬКИЙ, заступник головного редактора газети «Время новостей», Москва:

— Резонанс, пов’язаний з подіями довкола Бібліотеки української літератури в Москві та культурної автономії українців у Росії, в ЗМІ та суспільстві був дуже незначним. І це було прогнозовано. За великим рахунком, не дивлячись на те, що російська влада вважає країни колишнього радянського табору і нинішнього СНД зонами своєї особливої уваги і впливу, всередині Росії реальний інтерес до пострадянського простору — невеликий. З одного боку, пострадянські республіки ментально розходяться все далі й далі. Зрозуміло, що це вже ніякий не єдиний радянський народ, ніяка не єдина країна. Звичайно, залишаються якісь зв’язки між людьми, набір спогадів (адже поки що більшість жителів пострадянського простору — це люди, які так чи інакше застали часи Радянського Союзу), але сама історична дистанція вже така, що відбувається об’єктивний процес віддалення. Крім того, за останні десять років Росія примудрилася посваритись практично з усім пострадянським простором (за невеликим виключенням) і, природно, це теж дається взнаки.

На ці події відреагували певні опозиційні ресурси, яких у Росії не так багато, але в цілому, на жаль, це не викликало в Росії якоїсь серйозної реакції. В основному російські ЗМІ працюють у рамках того інформаційного порядку денного, який задає влада, а в даному випадку влада не була зацікавлена в резонансі.

Що стосується моєї власної думки, то я вважаю ці події справжнісінькою дурістю, яка показує, що російська влада, на жаль, не в змозі адекватно оцінювати те, що відбувається на пострадянському просторі. Немає розуміння того, що національна політика — дуже тонка матерія, і зараз Росія стикається з дуже серйозними проблемами в масштабах самої країни, у тому числі пов’язаними зі стосунками російськомовного населення великих міст і кавказцями. Це, повторюсь, також наслідок того, що немає розуміння і відповідного ставлення до національної політики. Потрібно давати діаспорі можливість абсолютно спокійно займатися культурно-просвітницькою діяльністю, і навіть якщо ця діяльність, з точки зору російських властей, носить певний політичний характер, абсолютно очевидно, що вона жодним чином не загрожувала б ані російській владі, ані стабільності в Росії.