Страх, сміх і слава

Уже перший фільм із ретроспективи — знаменитий «Метрополіс» Фріца Ланга, дві години (!) німого кіно — публікою сприймався на одному диханні. Його можна назвати одним із перших науково-фантастичних фільмів — той же «П’ятий елемент» Люка Бессона зідраний з нього від першого до останнього кадру, хоча стара кінострічка не була набагато ширшою за жанрову розвагу. І так практично з кожною картиною. І «Голем» Пауля Вегенера, і «Носферату» Фрідріха Мурнау, по суті, перші фільми жахів, але ще й мудрі, філософськи глибокі притчі про людину та створення її генія, про трагікомічний розрив між ілюзіями та дійсністю. Трагікомічне, до речі, — то не обмовка. Чомусь поширена думка про експресіонізм як про похмуру, на межі патології, художню галюцинацію, що терзає одночасно і артистів, і глядачів. Показані фільми ще раз переконали, що, серед усього іншого, експресіоністи геніально поєднували драматизм із відмінним почуттям гумору. Підморгуюча машина-спокусниця в «Метрополісі»; Голем, що іронічно посміхається, Вегенера; безглуздий і одночасно страшний Носферату; блискуче-блазнівський сатана у «Фаусті» — прикладів незліченна кількість. Страхи експресіонізму стали його ж славою; а сміх, закладений у цих давніх історіях, і донині стрясає зал. Особливо, певна річ, у поєднанні взаємовиключних почуттів набив руку класик напряму — Фрідріх- Вільгельм Мурнау. У рамках ретроспективи пройшов його міні-бенефіс: практично невідома в нас «Остання людина» 1924 року, класичний «Носферату — симфонія жаху» (1921–1922 рр.), одна з перших екранізацій знаменитого переказу «Фауст — німецька легенда». Тому не дивно, що всі три дні зал був не просто заповнений — панував, скоріше, справжній ажіотаж. Не тільки гатунок та легендарність фільмів зіграли тут роль. Сама ретроспектива «Від «Метрополісу» до «Носферату» була організована як своєрідне свято кіно та музики: кожний фільм ішов із живим супроводом. Найбільший успіх здобув професор музики з Мюнхена, піаніст А. Циммерман, який буквально кінчиками пальців передавав найскладніші настрої «Метрополісу» та «Голема». Вельми цікавим був і акомпанемент керованого Олександром Кохановським ансамблю «Арс Нова» до «Носферату — симфонії жаху», а також авангардно-медитативний супровід Олександра Нестерова до «Фауста». А от роботу диджеїв Соколова та Дербластера над озвучуванням «Останньої людини» складно назвати успішною; однак сама присутність цих, безсумнівно, здібних у своїй сфері людей на сцені дозволила залучити в зал багато молоді, яка, цілком можливо, і про експресіонізм зроду нічого не чула. Насправді про це кіно можна говорити і говорити. Кожний, кому пощастило побувати на експресіоністському уїк-енді, мав свої власні потрясіння: тих, котрі йшли під час сеансів, майже не було. Кошмарний та іронічний сон експресіоністів, давно ставши історією, продовжує снитися наяву в зовсім інший час і в інших місцях. Зламаний Метрополіс, із його химерними садами та жахливими машинами, картонними хмарочосами та розгніваними натовпами вже три чверті століття живе на екрані. Утім, і сам екран, і зал, кінотеатр хіба не розташовані в Метрополісі?