Ствердження театру
Проблема вибору дійсно гостра. Коли в один день іде вистава польського театру імені Віткевича, булгаківське «Собаче серце» у виконанні чеського Театру на Ржезницькій вулиці, «Самітник і шестипалий» Пелевіна в інтерпретації Естонського драматичного театру, нарешті, знаменитий «Маскарад» Римаса Тумінаса, рядовий глядач може розгубитися. Так що питання пріоритетів постає гостро.
Наприклад, «Самітник і Шестипалий», поставлений у Таллінні учнем Петра Фоменка, Прійтом Руттоком, — явна спроба конвертувати пелевiнський абсурд на абсурд сценічний. Виходить це не завше переконливо. Історія про двох бройлерів, що намагаються знайти екзистенційну свободу на птахокомбінаті імені Юрія Гагаріна, була б цікавою, якби з оповідання Пелевіна вдалося виділити якусь цілісну, гостру драматичну лінію. На жаль, постановник дуже слухняно йде за текстом, і виставі це явно шкодить. Дотепність першоджерела швидко приїдається, а оригінальних сценічних дій ніхто не пропонує. Тому й втомлює ця вистава швидко.
Український режисер Володимир Завальнюк заради пожвавлення класичного тексту «За двома зайцями» зробив несподіваний і хороший хід: поставив найвідомішу комедію Старицького в Штипському народному театрі (Македонія). Недоліків у цієї роботи багато, але вони якось не дуже роздратовують. Головне, чим беруть македонці — темпераментом, зовнішньою ефектністю, навіть, пробачте, харизмою, а також непередаваною мелодією македонської мови. В результаті виходить навіть не комедія, а, скоріше, барвистий комічний лубок.
Проте, якщо говорити про красу, то вершиною всього фестивалю є, поза сумнівами, — «Маскарад». Про Римаса Тумінаса і Вільнюський малий театр заговорили відносно нещодавно. Однак часові категорії тут не діють. «Маскарад» — вистава без вад, близька до того еталона сценічного твору, який не залишає глядачам і найменшого місця для марних роздумів про те, як її зроблено, захоплює залу цілком. Про цю виставу можна й треба писати окремо і багато. Тут лише зазначу, що театр Тумінаса — святковий у початковому значенні, в поєднанні яскравого видовища з проробленістю і глибиною кожної деталі, кожного жесту акторів. Безперестанне кружляння маскараду у вихорах снігопаду, невблаганно зростаюча снігова лавина, що виштовхує героїв із життя, Ніна, яка застигла посмертною статуєю — це ті, особливі моменти сценічних відвертостей, які забути вже неможливо...
Так рухається «Київ травневий» — від багатьох питань до єдиного, можливо, але величного ствердження театру.
