Судилося лише згадувати

...І дякувати долі за даровану можливість спілкуватися, співпрацювати з видатним державним діячем, інтелектуалом Євгеном Марчуком.

Востаннє я бачився з Євгеном Кириловичем 28 червня 2021 року на урочистому засіданні Верховної Ради України, присвяченому 25-річчю прийняття Конституції України. Ми сиділи неподалік один від одного, кивками голови привіталися. Євген Кирилович посміхнувся, привітно кивнув головою… Я сидів і згадував незабутню бурхливу, тривожну і щасливу «конституційну ніч», «бачив» невтомного голову депутатської групи «Конституційний центр», до складу якої і я належав, Михайла Сироту, який спокійно і наполегливо, долаючи невтихаючий гул залу, читав статтю за статтею проєкту Конституції, «чув» самого Євгена Марчука, який виступив вночі, 27 червня 1996 року, за кілька годин до сходу сонця,  із зверненням  до депутатів здобутися на порозуміння, дійти до компромісного рішення і зустріти новий день з новою Конституцією України.

Емоційно зворушливо і образно висловився тоді Євген Кирилович, запевняючи, що весь світ, який із нетерпінням чекає прийняття Української Конституції, «прийме це як схід сонця в Українській Державі».

Цей виступ Євгена Марчука так глибоко врізався мені в пам'ять тому, що тоді вдалося йому переконати кримських депутатів вийти на компроміс щодо статусу Криму. Авторитет Марчука, його рішучість, наполегливість, непохитна державницька позиція відіграла визначну роль в подоланні кримського сепаратизму.

Початок 90-років. Моя посада – Державний радник із питань гуманітарної політики в новоствореному органі – Державній думі України. На порядку денному Колегії з питань гуманітарного розвитку України, яку я очолюю, створення Концепції гуманітарного розвитку України. Значиме місце в цій Концепції посідає питання повернення кримських татар на свою батьківщину, їхнє облаштування в Криму, соціальний захист, навчання дітей рідною мовою, відкриття україномовних класів, дитячих садків… І чи не найгостріша, конфліктно вибухова проблема – земля.

Пригадую, якою напруженою, гострою, на лезі бритви, виявилася ситуація біля села Красний Рай, де отаборилися переселенці-кримські татари. Назрівала сутичка між репатріантами та місцевим населенням, яку провокували російські військовики. І хоча уникнути конфлікту не вдалося, але обійшлося без пролиття крові, чого так хотілося російським провокаторам. Погасити цей спалах міжетнічного конфлікту вдалося завдяки рішучим і спокійним діям Євгена Марчука, який після кількох місяців праці на посаді Державного міністра з питань оборони,  національної безпеки і  надзвичайних ситуацій очолив Службу Безпеки України.

1992-1994 роки. Я, віцепрем’єр-міністр України з гуманітарних питань, на засіданнях Кабінету Міністрів України, очолюваного Леонідом Кучмою – прем’єр-міністром України, сиджу за одним столом із Головою Служби Безпеки України Євгеном Марчуком. Перемовляємось, стиха обговорюємо ті проблеми, які велетенською горою навалилися на Уряд, на незалежну Україну.

Чи не найголовніша проблема, яка тривожить і мене, оскільки я в Уряді відповідаю за облаштування кримських татар-переселенців в Криму, і Євгена Кириловича, це напружена суспільно-політична атмосфера на півострові, викликана сепаратистськими діями місцевої влади та московськими емісарами. Мені доводилося часто бувати в Криму, спілкуватися, радитися з Головою Меджлісу кримськотатарського народу Мустафою Джемілєвим, Рафатом Чубаровим, із кримськотатарськими діячами культури, науки, освіти, літератури та мистецтва, відвідувати тимчасові поселення переселенців… Змушений був  вступати і в різку полеміку з «президентом Республіки Крим» Юрієм Мєшковим та очільником РДК Сергієм Цековим… Голову Служби Безпеки України надзвичайно цікавили мої враження, мої розповіді, переконувався я, що він читав мої доповідні  записки, які я передавав Президенту України Леоніду Кравчуку і прем’єр-міністру України Леоніду Кучмі. Марчук сам неодноразово відвідував Крим і вважав, що цей сепаратистський рух, цю «мєшковщину» необхідно якнайшвидше знешкодити. І, як відомо, саме Євген Марчук у 1994 році очолив і провів блискавичну операцію по ліквідації цієї московської «ракової пухлини» в АР Крим.

Євген Марчук -  учитель англійської мови за фахом, незважаючи на те, що багато років попрацював у КДБ, понад 10 років прослужив у розвідці, щиро, з відкритим серцем сприйняв рух за незалежність України. Так, він був одним із тих представників національної еліти, яка працювала на авторитетну систему, але не бездумно, аналізуючи і усвідомлюючи необхідність її докорінного реформування.  Володіючи гострим аналітичним розумом, Євген Марчук переосмислив свої погляди, свою позицію і вважав, що процес демократизації радянського суспільства, особливо в період горбачовської перебудови, не загальмувати.  В душі він був гуманітарієм, і не тільки із службової необхідності уважно, з особливим зацікавленням приглядався до таких літературно-мистецьких явищ, як «поетичне кіно» чи поезія шістдесятників…. Євген Кирилович, працюючи у 5-му управлінні КДБ СРСР, нерідко виступав у Спілці письменників України, засвідчуючи глибоку обізнаність із культурним, літературно-мистецьким життям України. Захоплювався поетичною творчістю Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Івана Драча, читав новели і оповідання Григора Тютюнника, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда, романи Романа Андрійчука і Романа Андріяшика. З шаною ставився до Івана Дзюби, як міг, сприяв полегшенню його долі…

Пригадую, як одного разу він зателефонував мені і поцікавився, чи не надійшов із видавництва «Радянський письменник» на рецензування до Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН України рукопис історичного роману у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко.  «Днями надійде, то ви прослідкуйте, щоб рецензент уважно поставився до цього твору», - попередив мене, ученого секретаря інституту, Євген Кирилович. І додав: «Мені здається, що це річ талановита».

На той час, а це був, здається, 1978-й чи 1979-й рік, така у формі свідомого натяку порада від працівника КДБ підготувати позитивну рецензію на цей роман Ліни Костенко була доволі сміливим кроком і засвідчувала справжню позицію Марчука -  патріота України. Його сприяння у виданні роману «Маруся Чурай» - це не поодинокий факт.

Пригадую, що саме завдяки Євгену Марчуку інституту літератури вдалося опублікувати  у 50-ому томі «Зібрання творів Івана Франка у 50 томах»  42 листи І.Я. Франка до М.С. Грушевського. І хоча суспільно-політичний клімат в СРСР початку 90-х років вже повільно пом’якшувався перебудовними вітрами, проте цензура і далі безжально викреслювала будь-які згадки прізвищ М. Грушевського і В. Винниченка, С. Петлюри і О. Олеся, Олега Ольжича і Олени Теліги та багатьох-багатьох так званих «українських буржуазних націоналістів».

Євген Марчук був глибоко освідченою людиною, добре орієнтувався в складних, суперечливих, особливо, на той час, сфальсифікованих російським імперським  режимом  сторінках національної історії, культури, літератури і мистецтва. Мені неодноразово доводилося пересвідчуватися в свідомій, правда, завуальованій і, звісно, не афішованій позиції його як національно свідомої людини. Не випадково на виборах Президента України в 1999 році його кандидатуру підтримали такі відомі українські дисиденти, правозахисники, як Левко Лук’яненко, Слава Стецько, Ірина Калинець… Усім було відомо, що генерал КДБ Євген Марчук без жодних вагань присягнув на вірність незалежній Україні й активно став на її захист, збереження та інтеграцію в європейські структури.

Я часто повертаюся в думках до тих розмов, які я вів із першим головою Служби Безпеки України, перебуваючи в Уряді незалежної України. Уважно прислухався до суджень Євгена Кириловича, вражався його спокійною, виваженою аналітикою.

Мислення раціональне, оцінки  ситуацій, проблем  обґрунтовані, з реальними пропозиціями щодо їх розв'язання. Тоді Уряд Леоніда Кучми рішуче брався за реформування економіки та боротьбу з корупцією. Пам'ятаю, Євген Кирилович висловився з цього приводу: в умовах глибокої економічної кризи, поспішного роздержавлення виробничої сфери  (згадаймо "бурхливу" діяльність "червоних директорів"), боротьба із  викоріненням корупції не може бути  успішною. Як у воду дивився.

Я вже тоді вражався глибокими аналітичними розмислами, стратегічним мисленням, інтелектуальною потугою Євгена Марчука. І лише згодом  почав згадувати його тривожні застереження щодо майбутніх стосунків з Росією.

Перед призначенням першим Головою СБУ Євген Марчук кілька місяців попрацював на посаді Державного міністра з питань оборони національної безпеки і надзвичайних ситуацій УРСР. І, гадаю, встиг розібратися з ситуацією, яка склалася в  оборонному секторі України.

І коли  вже Президент України Леонід Кучма своїм указом призначив тодішнього першого віцепрем'єр-міністра України Євгена Марчука ще й головою Координаційного комітету при Президентові України по боротьбі з корупцією  і  організованою  злочинністю, я згадав застереження Євгена Кириловича щодо неймовірної складності з викоріненням  корупції в Україні і, звісно, йому поспівчував.

Євген Марчук  виразно відзначався серед переважної більшості державних урядовців та народних депутатів тим, що завжди діяв рішуче, сміливо брав на себе відповідальність, системно мислив і був наполегливим в розв'язанні складних проблем. Як тут  не згадати його як Міністра оборони України активних і рішучих дій  в  розв’язанні конфлікту  щодо острова Тузла, його чітку безкомпромісну позицію в переговорах щодо мирного розв’язання  ситуації в Донецькій і Луганській областях під час засідань Тристоронньої  контактної групи, коли Євген Марчук представляв Україну у підгрупі з питань безпеки. А координація ним всієї діяльності міжнародної співпраці в питаннях безпеки в  форматі Україна-НАТО,  Україна-ЄС…

Що ж, не я один буду згадувати вдячним словом весь той огром державних справ, якими доводилося опікуватися, які судилося розв’язувати Євгену Марчуку - високому державнику-патріоту України,  ім'я якого наш народ не раз пом'яне "незлим, тихим словом".

                                                                                Микола Жулинський