Сутінки лівої ідеї по-українському

Політрада Соціалістичної партії України виключила зi своїх лав 8 партійних керівників на чолі з депутатом Іваном Чижем, які виступають за внутрішньопартійну демократизацію і критикують керівництво партії. Серед виключених також депутати Сергій Кияшко і Микола Лавриненко. За це рішення проголосували 63 члени політради при 11 проти і 3 утриманих після майже 8,5-годинної гострої дискусії про те, як ставитися до особливої позиції окремих партійців. Виступаючи на засіданні, секретар Київського міськкому СПУ Микола Лавриненко зачитав спеціальну заяву від імені восьми «опозиціонерів», у якій сказано: «Будучи глибоко стурбованими негативними тенденціями, які, починаючи з VI з’їзду СПУ розвивалися в партії, і з метою подолання цих тенденцій, група партійців у грудні 1999 року створила оргкомітет, а 22 січня 2000 року — соціалістичну платформу в СПУ». Безумовно, створення соціалістичної платформи у Соціалістичній партії (що за самим формулюванням схоже на пораду Євгенові Петросяну створити в передачі «Сміхопанорама» сторіночку гумору) було відкритим викликом лідерові СПУ Олександрові Морозу.

«Керівництво партії розпочало безпрецедентну кампанію шельмування творців платформи», — заявили «опозиціонери». На їхню думку, це свідчило «про переродження керівних кадрів партії» і «втрату здатності голови СПУ О.Мороза реально оцінювати ситуацію». Сам Мороз, підводячи підсумки дискусії, заявив, що партія і її керівництво веде правильну політику, «руйнуючи плани антинародного режиму». Він зазначив, що платформа сама по собі не страшна, а страшні організаційні наслідки і дезорганізація, з якою зіткнуться партійні керівники на місцях. «Розкол у керівництві, певна річ, призведе до втрати морально-політичної єдності всієї партії», — зауважив О.Мороз. Він упевнений, що нинішню ситуацію спровокувала влада. Отже, пан Мороз повторив аналогічні звинувачення лідера КПУ Петра Симоненка про те, що Банкова ініціює розкол у КПУ.

Після виключення з партії І.Чиж заявив: «Безумовно, ми залишаємося у великій політиці». Він переконаний, що «наш крок примусить задуматися не тільки соціалістів, а й усіх членів лівих партій над персональними амбіціями своїх лідерів, які вони ставлять вище від суспільних».

І.Чиж наголосив, що не бажає «ослабляти лівий рух» і збирається з товаришами зайнятися створенням «могутньої об’єднаної лівої партії, яка передусім стоятиме на засадах української державності, захисту інтересів трудящих, зокрема й інтелігентів, і чесних підприємців».

Виходять із СПУ і «за власним бажанням». Серед таких — і Василь Попков — один з ініціаторів Соціалістичної партії України, колишній перший секретар Одеського обкому, член Політради і Президії СПУ.

Чим керувався, які його аргументи? Ось його точка зору, викладена у розмові з кореспондентом «Дня» Михайлом АКСАНЮКОМ:

— Вимушений обнародувати свою позицію з двох причин. По-перше, тому, що перспектив виступити у партійних друкованих органах немає. По-друге, вважаю, що ті проблеми, з якими зіткнулися члени СПУ, — не вузькоособисті та вузькопартійні. Нарешті, пріоритети людської гідності і повага до політичних переконань вищі за інші пріоритети будь-якої партії. А тим більше тієї, яка претендує на роль лідера у справі соціального оновлення.

— Так що ж усе-таки послужило вирішальним поштовхом до того, щоб вийти із лав СПУ? Адже саме ви, група засновників Соцпартії у жовтні 1991, по суті відроджували і Комуністичну партію, яка до того дискредитувала себе участю у серпневому путчі?

— Виникнення у партії «Соціалістичної платформи», очолюваної Іваном Чижем, примусило наново поглянути — оцінити події тих років. Перечитуючи підшивку матеріалів засновницького з’їзду СПУ, поставив собі запитання: «А де вони тепер, фундатори першої лівої партії у незалежній Україні?». Наталя Вітренко стала лідером ПСПУ і непримиренним супротивником СПУ, особливо її керівної ланки. Василя Арестова зміщено з поста першого секретаря Київського міськкому СПУ, він теж перейшов у опозицію до парткерівництва. Подібну позицію займають Сергій Кияшко і Віктор Березка (останній після зміщення з посади першого секретаря Дніпропетровського обкому СПУ виступив із протестом проти роздування культу особистості Олександра Мороза). Адам Мартинюк давно перейшов у Компартію. Цей список можна продовжити. Одні пішли самі, інших «пішли», треті — на грані прийняття серйозних рішень. Однак, навіть не у цьому бачу трагедію партії. Вона, на мій погляд, у тому, що фундатори Соцпартії дедалі більше переконуються: їхнє дітище зовсім не те, яким задумувалося спочатку.

— А що ж усе-таки задумувалося восени 1991?

— У тій екстремальній політичній ситуації ми хотіли сформувати партію, здатну по-новому, свіжо осмислити проблему соціалізму і роль соціалістичної ідеї у світі. Партію, яка очиститься від діляцтва, фальшу, казенщини, кумівства та інших «принад», що панували у колишній КПРС. Стане зразком моральності, відвертості, поваги і уваги до кожного активіста. Саме це надихало нас у жовтні 1991, коли ми, лідери двадцяти обласних ініціативних структур, добровільно вручили долю новостворюваної СПУ у руки київського керівництва, зокрема, досвідченого політичного діяча Олександра Мороза. До речі, вже тоді ми над усе боялися відродження старого статутного принципу КПРС «демократичного централізму», разом з яким можуть відродитися й інші негативи партійного життя. Хоч, з іншого боку, хотілося вірити у нові політичні можливості і внутрішньопартійні відносини, хотілося довіритися харизмі вибраного нами партійного лідера. На жаль, життя розпорядилося за словами одного політичного дотепника, «як завжди». Замість передбачуваного демократизму, ініціативного впливу на партійну політику «знизу вгору» ми отримали все сильнішу вертикаль «зверху вниз». Причому вертикаль ця будувалася навіть не по-бюрократичному, а за моделлю особистої відданості керівництву. І найбільшою мірою це стало виявлятися в останні місяці, коли апаратом почав керувати Йосип Вінський разом зі слухняним йому Володимиром Тарасовим — керівником комісії партконтролю.

Замість передбачуваного широкого обміну думками з приводу ідейного та духовного змісту діяльності партії ми мали риторику, повну напівнатяків, невизначеності, ярликів та претензій на теорію без чіткої партійної позиції. Врешті, якоїсь певної розгорнутої політичної програми СПУ так і немає. Замість постійної ротації партійного керівництва ми отримали беззмінного політлідера і «вічне», хоч і постійно тусоване його оточення. Воно ж — незмінний депутатський альянс. Замість відкритої, доброзичливої, товариської обстановки ми отримали атмосферу шушукання, інтриг, взаємних звинувачень, взаємних викриттів і нервозності. Усе багатство духовного і політичного спілкування перших років було витіснене єдиним: будь-якою ціною і будь- якими засобами нарощувати число членів партії. Все це, природно, вступало у все глибшу суперечність із зовнішньою пропагандистською оболонкою, яка запевняє всіх і вся, що СПУ — новаторська партія, зразок людяності, відвертості, щирості й етичної чистоти. І наслідки цієї політики — не забарилися. СПУ перетворилася на машину для голосування і «масовку» для оформлення іміджу керівництва. Люди зі сторони з незрозумілих причин увійшли до депутатських списків від партії. Неузгодженість дій партійної верхівки і партійних «низів» стає очевидною всім. Останніх усе частіше ставлять перед фактом нових і нових імпровізацій «мудрого керівництва». Історія з «канівською четвіркою» — одне із яскравих тому підтверджень. І, що важливо, повна закритість від рядових членів СПУ такої «інтимної» сфери, як фінансово-комерційна діяльність «утаємничених». Як наслідок — вибух політичної кризи, масштаби якої важко передбачити. Я принаймні вважаю, що нинішній розкол — передвісник таких подій у лівому русі країни.

— Так хто ж винуватець розколу? Олександр Мороз та два його соратники?

— Не хочу шукати винних. Сьогодні це вже не має значення. Трагічно, що для багатьох рядових членів партії, які вірили у СПУ як у можливість прогресивних змін, настане гірке розчарування. Можливо, майбутні потрясіння приведуть до самоочищення соціалістичного руху, перегляду багатьох ідеологічних та організаційних аспектів на лівому фланзі українського суспільства. Я, приміром, не тримаю зла на Олександра Мороза, якому щиро вірив, і за його здатність легко забувати вірних друзів в ім’я вигідних попутників. Це не його провина — це його біда. Точно так само ставлюся і до Йосипа Вінського, з яким ми створювали партійні структури і який зараз намагається перетворити партійців на слухняні інструменти. Це його карма. Усіх мітить Бог у справах і думках їхніх.Для мене важливе інше. Щоб фундатори партії і ті, хто поповнив лави СПУ нещодавно, спробували осмислити те, що відбувається у партії, здійснили необхідні зміни, у тому числі в ідеології. Щоб намагалися у партії бути, а не здаватися дійовими особами. Щодо мене, то я більше не збираюся брати участі у будь-яких внутрішньопартійних розбираннях. Не хочу бути заложником поспішно прийнятих рішень, які згодом виявляються непродуманими і неграмотними. Не хочу, щоб мною маніпулювали люди, істинних цілей яких я не відаю. Тому офіційно заявляю про вихід зі структур нинішньої СПУ і початок роботи, відповідно до мого бачення обстановки. Переконаний, що епоха групового політиканства, яке привело до появи на історичній сцені України понад ста партій, підходить до кінця. ХХI століття вимагає вироблення ефективних соціальних технологій, базованих на науці, а не на вузькогрупових інтригах. І я всіляко сприятиму цьому, вестиму діалог з усіма, хто настроєний на переусвідомлення і новий курс, що підтримується народом України.