«Світлини нагадують про те, ким я є...»

Я повернулася сюди вдруге за кілька днів. Так, я маю редакційне завдання, але річ не лише в цьому. Річ у тім, що впродовж тих кількох діб, відколи вперше побачила фотовиставку «Дня» на станції метро «Театральна», щось усередині мене змінилося. Щось зародилось нове й зростало — нове відчуття й розуміння. Нове усвідомлення. Здається, що, познайомившись із представленими світлинами, я стала трішечки більше людиною. Тому мала прийти й поглянути ще раз.

І ось я знову стою навпроти неї — маленької дівчинки у вишиванці, яка тримає фотокартку загиблого батька-воїна. Вдивляюся в її заплакані очі — і раптом усвідомлюю, що на цій фотографії — всі ми. На маленькій світлині зображена наша спільна травма, завдана ворогом. Із якою нам доведеться прожити багато років.

Але й це — також ми: я переводжу погляд на воїна поруч. Його потуга і міць, крицевий блиск у очах, що гартувався в горнилі війни, — це також тепер наша спільна потуга і спільна впевненість у перемозі.

На кожній світлині, представленій у експозиції, — ми. Й що довше й що пильніше вдивляюся в це дзеркало, то ясніше розумію і нас, і себе. 

Я підходжу до пасажирів, які зупиняються перед світлинами, перш ніж пірнути до ескалатора. Мені дуже цікаво, що відчувають вони, переглядаючи їх.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

«НЕМОВ ЩЕ РАЗ ПРОЖИЛА ЦЕЙ РІК»

«Я працюю неподалік метро «Театральна», тож щодня проходжу повз виставку, — розповідає Олександр, й, поправляючи окуляри, замислено продовжує. — І щоразу бодай на хвильку зупиняюся. Світлини нагадують мені про те, ким я є», — довірчо проказує він.

ХХІ щорічна фотовиставка газети «День», що розташувалася у вестибюлі станції метро «Театральна», зупиняє навіть людей, котрі найбільше поспішають. Збоку це виглядає так, немов із нескінченного потоку, що змійкою тягнеться від дверей та зникає у підземеллі, неодмінно хтось відривається — як птах від ключа. Люди, які підходять до фотографій, зазвичай, швидко не йдуть й затримуються на 10—15 хвилин.

Темою цьогорічного фотоконкурсу «Дня» стала «Велич простоти» — велике в простому. Або просте (людське, надто людське) у великому. Схоплені на фотографіях сенси та символи переплітаються. Їх варто відчитувати разом, бо несподівані відкриття дарують не лише окремі знімки, але й їхнє невипадкове розташування поряд.

Здається, що смисли й символи, приховані в фотовиставці, нескінченні.

Ось, до прикладу, фотографія Миколи Тимченка: на ній Зеленський, обабіч якого розташувалися голова Офіса Президента Андрій Богдан та помічник глави держави Сергій Шефір. На відміну від хрестоматійного фото, де на вухо Зеленському щось нашіптує Богдан, на цій світлині до вуха дістався Шефір. Микола Тимченко іронічно й багатозначно назвав фотографію «Змагання за вухо».

Та поряд — не менш драматичне змагання за інше вухо: на фотографії чоловік розмовляє по стільниковому телефону, тримаючи в руках папірця. Він, вочевидь, заклопотаний. Але родзинка в тому, що на його шиї вмостилася чи то онука, чи то донька, яка з терплячим усміхом жде, коли дідове (татове?) вухо звільниться. Ця фотографія Олега Нича має не менш глибоку назву «У зоні найкращого покриття».

«А я й не знала, наскільки різні емоції впродовж кільканадцятьох хвилин можна відчути. Немов ще раз прожила цей рік, — ділиться враженнями пані Тетяна. Вона неквапливо обходить усю експозицію й особливо довго затримується навпроти портрету Олега Сенцова. «Постарів... — каже вона, — але ж йому тільки років 40. В’язниця й голодування взяли своє...»

Не здатен стримати емоції й чоловік років 50. Він стоїть біля іншого стенду, схрестивши руки на животі, й з легким усміхом розглядає світлини.

«Ти диви, яку пику собі від’їв! — киває на зображеного на фотографії керівника САП Назара Холодницького. — Коли два роки тому призначили на посаду, був худеньким хлопчиком, а нині, диви, — бегемот, — змушує порснути сміхом кількох пасажирів метро «політичний коментатор». Я, ледь стримуючи усмішку, занотовую його враження.

КИМ БУЛИ МИ ТА КИМ СТАЛИ?

Що нам залишається від історії? Багато що забувається в плині літ, але образи закарбовуються в пам’яті. Як відбитки доби, виринають перед очима. Із власним присмаком — деколи радісним, інколи — сумовитим чи іронічним, але завжди — ностальгійним. 

Фотовиставка газети «День», що експонується протягом 21 року, — це наш спільний фотоальбом. Сімейний альбом країни.

Це образи, які влучно схоплюють наш рік за роком — бо навіть слово не буває таким точним, як застигла — ще жива — на світлині мить. Світлини, що відбивають усю трагічність, комічність, а незрідка — й абсурдність нашої дійсності. Всі наші «граблі», всі манівці; всі дороги, мости та двері — в які ввійшли і в які не ввійшли — вони всі тут, у цьому фотоальбомі.

Роздумуючи про це, ловлю себе на стійкому бажанні передивитися всі фотовиставки «Дня» попередніх років: ким були ми та ким стали? Можливо, в цьому колективному фотоальбомі криється відповідь на питання про те, ким ми станемо. Задля неї варто зробити зупинку — аби дізнатися.

Нагадаємо, ХХІ Фотовиставка «Дня» експонуватиметься у вестибюлі станції метро «Театральна» до 20 грудня.

Чекаємо на ваші враження за адресою chedit@day.kiev.ua та christin@day.kiev.ua!