Татові на фронт

Мати взяла сина за руку (хоч він пручався: я сам! Вже ж самостійний — 4 роки!) і повела за 10 кілометрів від села у райцентр, у самий Гайворон, фотографуватися. Була для цього надзвичайного у воєнний час кроку — надзвичайна, фантастична причина. Прийшов лист від батька. Живий! А перед тим два роки тяжких мук, коли спочатку: «пропав безвісти», «похоронка»... А він був живий, хоч під Керчю тяжко поранений, контужений, потрапив у полон. У концтаборі, згадував потім, людину опускали в таке пекло, що в якісь хвилини він жахнувся: забуває... імена своїх синів. І він зміг втекти з полону.

... Хлопчик запам’ятав, що на стіні у «фотоательє» висіли дві сорочки на прокат. Одна велика, а друга, «матроска», (яке щастя), йому підійшла. А штани у нього були свої. Так і сфотографували. Удвох. Бо старший брат, Зиновій, потрапив таки у останній восьмий призов.

Отримав батько «гайворонську» фотографію вже під час боїв у Німеччині і сказав: «Тепер мене не вб’ють». Прожив Кирило Йосипович за 90.

Коли сина парламент затвердив першим керівником Служби безпеки України, вже лежав хворий, почув по радіо цю новину і сказав: «Я чув, тебе обрали великим начальником, дивись, не обіжай людей...»

Немає вже Кирила Йосиповича і Олени Кирилівни. Поховані в рідній Долинівці. Але вони встигли побачити розвиток того, що заклали в свого молодшого — Євгена. А також те, як каторжно він працював і гранив свої природні здібності, щоб стати тим Євгеном Марчуком, яким гордиться і якого цінує дуже багато людей. За українську породу, інтелект, за благородство і людяність.

З Днем народження, Євгене Кириловичу!