Теорія мовчання
У Молодому театрі відбулися гастролі Криворізького театру музично-пластичних мистецтв «Академія руху».
Театр народився завдяки творчим зусиллям Олександра та Антоніни Бєльських й став школою танцю та пластичної естетики зі своїм баченням вічних проблем і відображенням їх засобами руху. Кияни протягом трьох днів мали можливість побачити найкращі вистави театру: «Маленькі трагедії» — за творами О. Пушкіна, «Балаганчик», створений у співпраці із клоун-групою Pantymimas. Завершилися гастролі пластичними дійствами за доволі серйозним матеріалом — «Реквієм», за мотивами повісті В. Бикова «Альпійська балада», та «Безсоння», за мотивами поем «Гайдамаки» та «Катерина» Т. Шевченка.
Пластична драма «Реквієм», автором, сценографом і режисером-постановником якої є Олександр Бєльський, присвячена 60-річчю перемоги в Другій світовій війні, п’єса торкається найболючіших струн вітчизняної історії, є своєрідним баченням тих складних і гірких хвилин воєнної дійсності, які змінили життя цілих поколінь. Знаковим моментом є те, що актори «Реквієму» — зовсім молоді люди, вони — символ пам’яті, адже про війну могли чути лише з переказів своїх рідних. А можливо, ця пластична сповідь є також і докором сучасникам, котрі забули про жахи війни й відмовилися вшановувати тих, хто поклав за свободу Батьківщини життя. Саме тому вистава має присвяту «Пам’яті батьків наших, які дали нам життя й мир».
Пластична балада композиційно побудована як зміна сценічних картин, об’єднаних одним лейтмотивом війни, горя, тривоги. Таке й музичне рішення пластичної драми «Реквієм» — її звуковий пласт виражає гіркоту й скорботу.
Починаючи від картин «Похоронки» й «Молитва», в танцювальному дійстві переважає чорно-біла стилістика, яка не впускає в страшні миті трагедії яскраві й насичені кольори, а звуковим обрамленням є постріли, звуки руху потяга, який повезе на поле битви тих, хто вже, можливо, ніколи не повернеться до мирного й «кольорового життя». У солдатів (Сергій Бєльський, Андрій Iвасих, Роман Мамонтов, Євген Павлов, Олександр Олтянов, Олег Павлов, Костянтин Сардак) зав’язані очі — так само «зав’язаний» відтепер для них мирний і щасливий світ.
Звичайно, будь-які проводи на війну не можливі без гірких і самовідданих молитов (одна з картин пластичної драми й має назву «Молитва»), котрі промовляють у тузі жінки, вносячи в «Реквієм» елементи жіночо-військової теми: кожна жінка, наречена чи дружина (Вікторія Власова, Єлизавета Бондаренко, Яна Юркова, Катерина Вотякова, Мар’яна Лазаренко, Оксана Гололобова), завдяки тужливим рухам акторів асоціюється з вічним образом Ярославни, яка закликає всі природні й надприродні сили, аби вони допомогли її чоловіку вижити й перемогти.
Картини бою, атаки вирізняються деякою пластичною рвучкістю, іноді навіть хаотичністю, адже в цій страшній трагедії народу змішалися кров, піт, пил доріг і життя воїнів. Після бою багато драматичних й іноді надприродних пауз, а червоний колір — символ крові, який з’являється на чорно-білому тлі вистави, порушує спокій жінок, в яких війна забрала чоловіків, братів, синів, коханих.
Додатковими мотивами, звичайно, є любов та жіноча самотність: у пластичній канві «Реквієму» жінки в білому одязі, але чорних хустках, адже деякі з них утратили своє кохання на війні, інші саме в цей складний воєнний час знайшли любов. Так лірико- романтичним моментом вистави є картина «Двоє». Молоді люди, хоч навкруги постріли, вибухи й смерть, виявляють одне до одного ніжні й зворушливі почуття, адже в усі часи, незважаючи на політичні та соціальні негаразди, хвилини розпуки й трагедії, бажання любити — цілком природне для людини.
Особливо трагічне враження справили картини, пов’язані з перебуванням воїнів у концтаборах, та картина «Втеча». Сама лишень поява акторів у смугастому одязі, а також жорсткі рухи представників ворожого табору, одягнених у чорний шкіряний одяг, із ліхтарями в руках, змушували стискатися серця багатьох глядачів, які згадали розповіді своїх рідних про випалені на шкірі номери ув’язнених, колючий дріт, голод і смерть. Саме тому втеча в’язнів є, напевно, кульмінаційним моментом цього зворушливого дійства.
Завершується пластична вистава картиною «Щоб пам’ятали», в основі якої алегорія пам’яті, вшанування тих, хто загинув на війні, тому поряд із дійовими особами на сцені з’являється велика кількість свічок — символ пам’яті вічно живих і незабутих.
Наступна пластична драма «Безсоння» — за мотивами творів Тараса Шевченка, автором і режисером-постановником якої є також Олександр Бєльський, повертає сучасників до великого Шевченкового слова, що особливо сьогодні, у час політичних та соціальних змін у державі, звучить найбільш актуально.
Вистава складається з трьох пластичних картин — «Пролог», «Катерина» та «Ярема», які, здавалося б, різні за сюжетом та системою образів. Проте всі ці картини, немов нанизані на спільний смисловий стрижень, — прагнення українського народу до щастя та свободи. Також епізоди поєднує доля героїв: тут і важке життя жінки, яка, одурена, народжує дитину, й життя сіромахи Яреми, готового до збройної боротьби, й усього українського народу, одностайного у своєму повстанні.
У виставі «Безсоння» на сцені з’являється ціла низка образів, які, безперечно, мають символічне значення, вносять у сценічний простір свою алегорію: малий Т. Шевченко прагне відтворити на аркуші паперу найбільш хвилюючі картини українського життя, вагітні жінки, з подолу яких випадають і «розбігаються» сценою червоні яблука — символ продовження людської природи, сумні постаті дівчат із глечиками на плечах — алегорія гіркої та важкої жіночої долі.
Час і простір блискавично змінюються за допомогою завіси: то білого, то сірого кольору, вона, немов хвиля, поглинає персонажів, переносить їх до історичного минулого. У пластичне дійство час від часу, немов поетичне одкровення, вривається пісенна композиція «Зоре моя вечірняя» на слова Т. Шевченка, музика О. Киви, А. Томільонової, Є. Станковича, Л. Дичко.
Несподіваним моментом сприйняття спектаклів «Академії руху» стало те, що прихильники драматичного мистецтва, котрі заповнили глядацьку залу Молодого театру, здавалося, абсолютно не відчували потреби в тексті, складних монологах або динамічних діалогах. Пластичні вистави здавалися ще більш інтимними без тексту, який міг би порушити щирість та сповідальність пластики й руху. Тут спадає на думку «теорія мовчання» видатного французького символіста Моріса Метерлінка, який вважав, що в сучасному театрі не вистачає мовчання, адже саме у хвилини мовчання в душі людини відбувається найбільш заповітне...
