У ліс, по... доброту

Постановку за п’єсою Євгена Шварца здійснив режисер Юрій Сікало. Незважаючи на те, що ця хрестоматійна казка, яка навряд чи пройшла осторонь хоч однієї дитини, і показом якої, здавалось би, здивувати складно, завдяки додатковим смислам і цікавому візуальному виконанню, в Театрі ляльок зазвучала по-новому. І ще ряд постановних моментів дозволили сприймати виставу як доволі оригінальну і навіть нетрадиційну.

Першим таким моментом є сама історія, яку покладено в основу «Червоної Шапочки». У виставі йдеться насамперед не про події, які сталися з героїнею, її бабусею та Вовком, а про другорядних персонажів — лісових звірів та птахів — як уособлення дружби, котра здатна творити справжні дива й рятувати від найсуворішої небезпеки. Таким є Заєць (Л. Чубинська), який незважаючи на свою природну боязкість, не залишив Червону Шапочку в біді, Їжак (Л. Кулікова), котрий був здатен на подвиги заради друга, Лисиця (Л.Ясиновська) та Ведмідь (Ю. Фарафонов), яких хоч і збив із пантелику Вовк (В. Малинський), але вони понад усе бажали залишитися із Червоною Шапочкою. Підтвердженням цієї думки є фінальна пісня, якою творці вистави доводять, що найбільше чудо може статися й у реальному житті, якщо поруч друзі. Відразу згадується екранізація «Попелюшки» (1947 р.) із легендарними акторами: Фаїною Раневською, Яніною Жеймо, Ерастом Гаріним (до речі, цей фільм також поставлений за п’єсою Шварца), де подібним чином розставлені смислові акценти...

Досить неординарними є характери персонажів у виставі. Сама Червона Шапочка (Д. Щипіцина) чекає в лісі на Вовка, аби самотужки «з’ясувати стосунки», Заєць долає «внутрішній конфлікт» між бажанням рятуватися самому й рятувати друзів на користь друзів, а Бабуся (Л. Кулікова) взагалі, здається, є суто комічним персонажем. Вона чекає на онуку, співаючи пісню під гітару, а при нагоді намагається із рушниці влучити у Вовка. До речі, у виставі велика кількість комічних деталей, котрі захоплюють не лише маленького глядача: Заєць від страху непритомніє, Вовк гострить зуби за допомогою спеціального технічного пристрою, Бабуся й Червона Шапочка розмовляють із живота Вовка. Та й пісня Бабусі викликає сміх у дорослих. А деякі сюжетні «винаходи», наприклад, рішення Вовка, змінивши колір хутра, стати схожим на Собаку, взагалі є несподіваними.

Казка «Червона Шапочка» позбавлена звичної для постановок Театру ляльок інтерактивності, яка, здавалось би, є необхідною умовою для того, аби зацікавити й утримати увагу найменшого глядача. Проте відсутність такого прийому компенсується естетично привабливим візуальним рядом (художник — В. Гукайло). От глядач бачить яскраво-зелений ліс. На деревах ховаються птахи, які потім стануть повноцінними дійовими особами вистави. Аж ось декорація трансформується, перетворюючись на затишну, охайну, красиву хатину Бабусі. І цей ляльковий побут є настільки привабливим, що складається враження, ніби все на сцені є дійсно живим і справжнім, лише дещо меншим від звичайних предметів.

Окрім того, казка «Червона Шапочка» є музичною — усі вокальні номери, що вмонтовані в сюжетну канву вистави, допомагають розставити смислові акценти, підкреслити моральний аспект казки та й просто розважити як дітей, так і дорослих. Тож за неповну годину перед глядачем було розіграну милу, чарівну й повчальну історію, з простими, зрозумілими й актуальними істинами.